«Чому за “Динамо” вболівають, а за музикантів ні»: наш джазмен світового рівня про музику і людей

Українець Марк Токар грає на контрабасі, гітарі й фортепіано, не розділяє мистецтво на жанри і не хоче, щоб його асоціювали тільки з джазом. Навчався у музичних школах Польщі, був стипендіатом програми «Gaude Polonia», обіймав посаду арт-директора фестивалю Jazz Bez, є засновником «Тріо Марка Токаря» та учасником таких проектів як Undivided, Five Spot, Four, Varpaj, Ultramarine, Yatoku, Avtokar, а у складі інтернаціонального джазового колективу Ken Vandermark Resonance Project гастролює Європою та Америкою. Platfor.ma поговорила з Марком про творчі колаборації, уподобання у музиці та кінематографі і те, чи можливо виховати у собі любов до джазу.

 

– Ви брали участь у виставі «Альберт або найвища форма страти» разом із Юрієм Андруховичем, а також у виставі «Безкінечна подорож, або Енеїда»… Як, на вашу думку, класичні твори звучать в авангардній подачі?

 

– Я би не хотів подачу класичних творів у моєму виконанні асоціювати із чимось чисто авангардним. Граю бароко, можливо, не за певними канонами, але не хотів би, щоб у мене Бах звучав якось авангардно, рок-н-рольно чи панково. Я запропонував, і ми колегіально це затвердили, зокрема режисер перформансу Оля Михайлюк.

 

– Які ще колаборації вам цікаво було б спробувати, крім вже згаданих?

 

– Мені все цікаво. Мене бадьорить співпраця з різними неформатними ідеями. Якщо вона музична, то краще не з джазовими, а з музикантами інших напрямків. А якщо не з музикантами – то взагалі супер.

 

– Що для вас музика?

 

– Це площина, на яку я найбільше відкритий. Якщо говорити про музику, як не про музику, а як про один із чуттєвих планів наряду з візуальним, тактильним сприйняттям і нюхом, то цей музично-аудіальний план на сьогоднішній день у мене найбільше розвинутий. Тобто чути – це щось моє. А сама музика… Я не хотів би у своїй практиці обмежуватись якимись певними стилями, йти тільки джазовими, фрі-джазовими або авангардними стежками, − вже ходженими. Власне, тому у виставі «Безкінечна подорож, або Енеїда» і виникло не контрабасове, а гітарне бароко. Не хочу повторюватись.

 

– Оригінальність?

 

– Скоріше, не хотілося би бути постійно з одним і тим же ярликом типу «ти авангардний контрабасист, ну і грай відповідно». Іноді хочеться і джаз заграти, і щось класичне, і фортепіано на мене чекає.

 

– Та перш за все вас знають як контрабасиста, то хто ваші приклади для наслідування серед контрабасистів?

 

– Із самого початку як я взявся за інструмент, мені подобалися дуже різні контрабасисти, та під час моєї якоїсь музичної зміни, еволюції та росту мінялись й орієнтири. Якщо я починав грати такий чемний полайт (polite) джаз з класичним підґрунтям, тоді мені дуже подобався Рон Картер. Потім Дейв Холланд, десь рік я його слухав.

 

 

Коли я жив у Польщі, то мій музичний кругозір почав розширюватися. Мені відкрилися більш сучасні стилі, де є імпровізація. Тоді я почав слухати таких хлопців, як Peter Kowald, Вільям Паркер, Баррі Гай, який грає барокову музику разом із дружиною, скрипачкою Майєю Хомбургер. У них є програма, в якій вони грають один твір десь 17-18 століття і твір дуже сучасний, і так поперемінно.

 

 

– Якщо брати ширше, хто ваші улюблені виконавці взагалі?

 

– Якщо немає обмежень за часом, хронологією, музичним інструментом і періодом, коли я слухав, тоді список такий: Led Zeppelin, King Crimson, Frank Zappa, з композиторів − це Бах, Шопен, Стравінський, Хінастера, Майлз Девіс, Джон Колтрейн, Телоніус Монк, Уэйн Шортер, Яніс Ксенакіс, Джон Кейдж, з виконавців − це однозначно Петер Брьотцман.

 

– Яким музичним колективом, чиїм учасником ви були, пишаєтесь найбільше?

 

– Ken Vandermark Resonance Project. Це великий склад: американські, шведські, польські музиканти, тобто інтернаціональний колектив, з яким ми об’їздили Європу й були в Америці. Спочатку було десять музикантів, потім 11, в Америці ми виступали з двома басами: електро (Davin Hoff) та акустичним (я). В останньому турі додався Christof Kurtzmann з електронікою. Так, я цим пишаюсь.

 

 

– Якщо не музикантом, ким би ви хотіли бути?

 

– У різні періоди життя це були різні мрії. У три роки хотів бути шофером, мати свою жовту «Волгу» з «шашечками» і возити людей. Коли займався бальними танцями, чомусь думав, що буду розвиватись у цій галузі, бо досить довго був у цій сфері, брав участь у конкурсах і призи навіть брав, вів свої студії. Потім вчився у Політехнічному інституті, та ніколи не хотів бути інженером. У період із релігійним сприйняттям життя були думки, що треба ставати священиком. Зараз я не задаюся цим питанням. Кимось би був. Міг би бути мандрівником.

 

– А чи був переломний момент, коли вирішили, що будете саме музикантом?

 

– Я завжди знав, що я їм буду. Тільки-от періоди практикування музики не завжди були регулярними, відкладалися, словом. Пам’ятаю такі моменти, коли, навпаки, переставав займатися музикою. Та вона не відпускає так просто. В принципі, все, чим я займався, з чого я створений, − це те, що мене будує. Це все мої сторони.

 

– Чи є у вас девіз?

 

– Ох, важко сказати одним реченням. У мене є різні стани по життю. Різні хвилі. Протягом туру я можу бути конкретним екстравертом, який весь час щось віщає; мало сплю: по дві-три години, випромінюю багато ідей і спілкування передусім. А потім находить такий стан, що я взагалі не можу на люди виходити, й треба акумулюватися. Коли немає натхнення – то теж не страшно, бо це навпаки тебе укріплює, допомагає визначити вектор, відповідно до якого рухатися далі. Розгубитися можна і за комфортних умов.

Щодо девізу − у мене був колись такий випадок з однією знайомою, яка мені сказала: «Ти дуже мені допоміг». Я кажу: «І чим же, цікаво?» Вона відповіла: «Одного разу ти мені сказав таку річ, яку я взяла на озброєння і керуюсь тим. Ти сказав мені – знайди, чим ти хочеш займатися, що ти любиш – і роби це 24 години на добу».

У мене немає конкретного девізу, але я впевнений, що коли дуже чогось хочеш, треба бути одержимим цим, горіти. А одержимість може включати в себе багато різних факторів. Це і праця, тобто ти мусиш обдумати, вимріяти і виплекати ідею. І згодом це починає кристалізуватися, а зайве відпадати. Іноді це і божевілля, й безсоння. От тебе кличуть на шашлик, а ти не йдеш, бо працюєш за своїм графіком. Та і взагалі, є купа речей, що не вписуються у нормальне суспільне життя.

 

– Які ваші улюблені книги та фільми про джаз і музику взагалі, про музикантів?

 

– Фільм, який я передивлявся сто разів, напевне, − це «Близько півночі», музична стрічка Бертрана Таверньє. Там грають справжні музиканти: Декстер Гордон грає Дейла Тернера, нью-йоркського музиканта, що живе в Парижі.

 

Ще художній фільм про підпільний джазовий клуб «Канзас-Сіті», а взагалі він має подвійну назву «Robert Altmans Jazz 34: Remembrances of Kansas City Swing». Окремим диском потім вийшли усі композиції, що там виконувалися.

 

Також «Бердмен» Іньярріту, − хоч і не суто музичний, а взагалі про творчу людину, та цей фільм, як на мене, грамотно вибудований психологічно, там правильно ведуть глядача. Плюс музичний супровід протягом усього фільму від барабанщика Антоніо Санчеса: то він у театрі грає, то на вулиці, то в якомусь офісі. Крутий барабанщик, якого я слухав колись наживо. Він тоді грав разом із Петом Метені.

 

– А «Одержимість»? Теж, до речі, про барабанщика.

 

– Дуже мені не подобається, абсолютно. Передбачувано, бо ясно, що вчитель музики мотивує своїх студентів по-скотськи, але це теж мотивація. Хай не усвідомлює, хороший він чи поганий, бо обрав для себе такий метод навчання. Добре, я це приймаю, та мені не подобається музичне оформлення, що просто прикро: як фільм про музику може бути з такою відверто неякісною музикою? При тому, що такий багатий матеріал самого сюжету.

 

– Як ви ставитеся до мюзиклів?

 

– Не дуже люблю. Я навіть оперу не люблю з її нафталіновою подачею. При цьому я віддаю належне, що це може бути бездоганно зіграно, професійно. Але не мій формат. Хоча піти на якусь рейвову дискотеку для мене так само. Такі івенти не мої, але я не закриваюся від них повністю. Якщо буде щось сучасне і неформатне, я постараюся бути повністю відкритим.

 

– Як щодо книг?

 

– Читав автобіографію Майлза Девіса у польському перекладі. Також класична література: про Стравінського, бо ним я хворів, ще коли вчився у Політехнічному. Був якось такий період, коли я дійсно захворів і почав багато слухати – пощастило мати велику фонотеку вінілів, яку і сам збирав, і сестра багато чого подарувала. Потім шукав у бібліотеках всіляку літературу про Стравінського, читав його щоденники, «На зворотньому боці звуку». Читав книгу Гаука, диригента. Про Вагнера. Читаємо ж щось усе життя...

 

– Згадала, до речі, фільм «Амадей». Як він вам?

 

– Класний, але його музичним назвати важко. Це більше про людську сторону генія. Олюднені Моцарт і Сальєрі, який одночасно обожнює і заздрить першому.

 

– А хто для вас Сальєрі?

 

– Він сам тонкий музикант, у якого багато гарних творів, але зіткнувшись із генієм, Сальєрі губиться як людина через обожнювання Амадея. Бо як це так: Моцарт такий молодий, бездуховний, розбишака, роздовбай, але в нього все вдається. Тому Сальєрі скоює зло, вбиває Амадея. Це, звичайно, легенда, за якою Сальєрі потім живе тільки тією думкою, що він відірвав у людства генія. Це більше філософський фільм, як Євангеліє від Юди, щось такого плану.

 

 

– Чи вплинув досвід участі в Chicago Jazz Festival на ваш стиль чи рівень виконання?

 

– Це теж було з Ken Vandermark Resonance Project. Ніяк не вплинув. Чесно кажучи, я сподівався, що після поїздки в Америку у мене буде більше як визнання, так і запрошень, тобто легше з роботою, але ні. Єдине, що я сам послухав виконавців на фестивалі: було багато цікавих концертів, клубних виступів. Це була моя перша поїздка до Чикаго. Resonance за рік до цього там теж виступав. А мені в 2011 році просто не дали візи, тоді Vandermark випустив диск «What Country Is This?», де про мене говориться, що українському контрабасистові не дали візи. Він обурюється: що це за країна, куди не пускають музиканта на тиждень просто пограти у дійсно вартісному міжнародному проекті. Там є моє фото і чомусь про мене там більше інформації, ніж про решту музикантів.

 

Тоді у Польщі мені сказали: «Марек, все добре, Брьотцмана колись теж не пустили до Штатів, і після того він став героєм». Наступного року мені дали візу, і під час фестивалю до мене підходять просто незнайомі люди, питають, чи все окей цього разу, так що я дійсно відчув себе якимсь знаменитим через той скандал.

 

Ще була ситуація, коли прийшли до музичного магазину, я був з поляками, ми щось роздивлялися із дисків, і до нас підійшов продавець: «Are you guys from Resonance?» Спитав, чи немає у нас дисків і купив всі, що ми мали. Чи можна у нас таке уявити? Ні.

 

 

– Бо піратська культура, люди бідні…

 

– Так, але ще тому, що я тут свій хлоп. Чому за «Динамо-Київ» чи «Карпати» можна вболівати, а за своїх музикантів – ні? Є, звісно, ті, хто ходить на мої концерти чи колекціонують мою музику. А от минулого року на фестивалі «Jazz Bez» був такий випадок: я граю у тріо з Vandermark і Klaus Kugel, до цього у мене виходить платівка – вініл зі шведом Martin Küchen та Arkadijus Gotesmanas, барабанщиком. І от один джазовий меломан купує вініл й підходить до Кена взяти автограф, потім до Клауса, та вони говорять, що то не їхній альбом, вони тут не грають, ну що – залишаюся я, але він так і не підійшов. Таке у нас є, бо це ж свій чувак, він завжди під рукою.

 

– Кумиризація, бо вони десь високо…

 

– Так, мають бути якісь розряди. А свій – він просто сусід. Та мені не потрібна ця кумиризація, я просто констатую факт. Хай би мені яку світову премію дали чи стипендію, я все одно залишатимуся «своїм» в Україні чи тим більше у Львові.

 

– Далеко не усі розуміють джаз, особливо фрі-джаз. Є частина аудиторії, яка любить це, та чи можна виховати решту публіки?

 

– Має бути внутрішній механізм на відкриття нового, іншої музики. Якщо дозволити собі впустити її в себе, то все відбудеться. Й інтелектуально можна дослідити, що сучасний джаз має вільнішу, відкритішу форму. Наприклад, Шортер – це вже та музика, де нема теми чи гармонії. Та просто не треба бути занудою, слухати і все, якщо не подобається – значить не слухати.

 

 

– Який сенс ви вкладаєте у слово імпровізація і як людині без музичної освіти відрізнити професійну імпровізацію від непрофесійної? І чи можна взагалі міряти такими категоріями?

 

– Напевно, що можна. Взагалі слово професійність мені не дуже імпонує. Бо у професійності дуже багато підводних каменів: за нею можна приховати свою байдужість і холоднокровність. Я колись прочитав у Андруховича, коли ще не був з ним знайомим, здається, у книзі «Дезорієнтація на місцевості», що «справжнє ніколи не буває професійним». Звісно, що імпровізація має бути підготовлена. Та я не оперую словами професійно-непрофесійно, бо або відкриваюся, реагую на музику або ні, «чіпляє» або ні. Як Станіславський: вірю чи не вірю.

 

– Як би ви описали свого слухача?

 

– Знаєте, у Борхеса є такий ідеальний читач, який бере книгу і не спить поки не дочитає. Напевне з ідеальним слухачем так само.

 

– Кого із сучасних українців слухаєте?

 

–  Валентина Сильвестрова.

 

– Ваша матір – художниця, заслужений діяч мистецтв України й чотириюрідна племінниця письменника Олександра Гріна. Наскільки такий багатий бекграунд вплинув на формування вас?

 

– Я ріс у постійно творчій і педагогічній атмосфері. У мами постійно були студенти, яких вона консультувала. Пам’ятаю, як вона малювала: у Карпатах чи на морі. Для неї важливим був стан, хтось називає це натхненням, та мама не вірила у нього, бо треба просто працювати. Коли вона входила у цей стан, її не можна було чіпати.

 

– Ви малюєте?

 

– Малював у дитинстві, сидів у парку і писав етюди, подобалася архітектура особливо. Все було окей, поки мамця не втрутилася. Взагалі моя старша сестра – художниця, хоча друга моя сестра теж музикант.  А вчитися у батьків – це непроста штука. Дуже тонкі плани… Зараз більше концентруюся на музиці, захопився Бахом, займаюся з гітарою.

 

– Тут напевне класно пишеться?

 

 

– Так, дуже класно тут пишеться, хоч і буває холодно взимку. Я загалом не дуже полюбляю студійні записи, а тут все органічно виходить, хоч і підлога може іноді поскрипувати, але все разом дуже гарно компонується.

 

– За вашої ініціативи було створено музично-поетичний дует Токар-Якимчук із поетесою Любов Якимчук. Чи пишете ви поезію? Хто ваші улюблені поети?

 

– Щодо творчої колаборації із Любов’ю Якимчук, то вона дійшла фінальної точки у жовтні 2016-го на поетичному фестивалі у Литві. Щодо улюблених поетів – я їх не маю. Хоча вожу з собою різні поетичні антології, наприклад, класичну японську поезію: хайку й танка. Це мені подобається. Також частенько вожу з собою збірки Хайяма, персидську поезію, поезію Африки, − стара радянська книжка 70-х років. Звичайно, що це переклади, я свідомий того, але бувають дуже вдалі імпресіоністичні вірші, а може зустрітися якийсь чах про Леніна. Сам я пишу, але не можу це назвати поезією, скоріш просто тексти. Не ставлю за мету римувати обов’язково. Або з якогось прозового потоку раптом з‘являється рима, або раптом міняється мова…

 

– Не публікуєте?

 

– Не публікую поки що, але у мене був ряд соло-перформансів, коли я з контрабасом виступав і читав свої тексти. Починав з того, що грав і читав позмінно. Коли я працював у маленькому театрі «Оксюморон» з режисером Юлією Сулімою, то вона мені казала, що це потрібно робити одночасно. Ми працювали над цим, та на виході був лиш один найдовший мій текст, бо грати і читати одночасно доволі важко. Над голосом працювала звукорежисер, що підсилювала, а іноді спотворювала його, Ася Кравець. Пару разів у нас таке дійство вдалося, бо це частково імпровізація, частково підготовлений текст. Ми презентували цей проект у Києві та в Одесі. У 2015 році Юлія поїхала до Москви працювати, і в мене була з цими виступами пауза. Та у Києві з 2013 до 2015 року, тоді також з акторкою Світланою Онопою ми грали п’єсу-нуар «Привид» за драматургом Жаном Кокто. Режисером також виступила Юлія Сулима. У цій виставі я не говорю ні слова, тільки граю, а Світлана читає монолог.

 

Свої тексти я би назвав жартівливо-філософськими. Пару разів, до речі, виступав з ними на фестивалях. Ось один із них.

 

Тапки

Что может прийти в голову во время смуты, кризиса, войны, отсутствия работы, безденежья, зневіри¸ депрессии и развода-распада?

Просто убрать в квартире

Начать с коридора

Прихожей

Тапки

Они нас делают неспокойными

Почему их так много?

В квартире так мало проживающих, а тапок в прихожей так много

Обязательно есть не парные, есть не пренадлежащие никому из членов семьи

Откуда они тут взялись?

Свои их точно не доставали

Значит, были гости

Кто и когда?

Если не помню, то это были не мои гости

Если помню, то предлагал не разуваться, потом долго рылся в старой тумбочке в поисках пары одинаковых тапок

И теперь что?

Я сижу на кухне и рассуждаю о тапках

Как бы их убрать в часы смуты и депрессии?

Как помыть посуду?

Как навести порядок в дисках, книгах, одежде?

На моем пиджаке висит платье сестры

Это можно разобрать

А как быть с другими мелкими вещами?

Вазы, ракушки, фотографии, свечи, сувениры

Чьи они?

Кому действительно по праву принадлежат?

 

Почему русский?

Потому что, белингва

Сегодня оставляю за собой право выбора, в надежде, что простят

А если не простят?

Я ж помню всё

Чувствую всё

Буквально всё

Чувствую обиды

Однажды сказанное згореча слово может стать зарубой в памяти навсегда

Это было

Это просто было

Это факт

И его не изменить

Это объективная реальность

Проходят годы, а факт остаётся фактом, слово словом, клятва клятвой, а обет обетом

И что с этим делать?

Как с этим жить?

Факт

От слова FUCK

Что это?

Это бессвязная лента многочисленных обид в этой скудной памяти, или безмерное количество тапок в этом родном коридоре?

Усложнять можно все

Упрощать – нельзя

Нужен ли анализ, если результата от него нет?

Прибрать тапки, или писать о них?

Писать на них

Просто сублимировать

Играть музыку в дни распада

Это так просто – играть музыку в дни распада

Знать бы только, о чём играть

И тогда, вообще, проблем нет

А если не знаешь, о чём играть?

Часы ж распада

Точно не о тапках

Тоска?

Печаль?

Тревога?

Лучше молчать

Слово слишком ответственно, а шутить не время

Всё серьёзно

Слишком много фактов

От cлова FUCK

И их всё больше, а аргументов – все меньше

Не хочется спорить, а  энтузиазма co raz mniej

Меньше и сомнений, но это, как раз, не радует

Чему они смеются на том балконе?

Разве можно смеяться в часы распада?

Когда так всё сложно и горько

Когда так всё запущенно

Всё просрано

Визит друга

Звонок от тёплого человека

Килоджоули в топку

И снова за работу

Тапки подождут

Я о главном

Я опять за своё

Много фактов, стечений, влётов, опытов, тапок, а я опять за своё

Много воды, времени, песка, а я прежний

Выстоять!

Спасибо Стусу

Просто выстоять в этой не лёгкой борьбе

 

12.IX.2015, Львів

 

 

– Що вас надихає як музиканта?

 

– В ідеалі знайти такий стан, з якого ти не виходиш – генеруюча і репродуктивна робота, що є постійною. Є ще такі географічно можливі місця: наприклад, будинки у Нью-Йорку, де живуть музиканти, бо відчуваєш, що перебуваєш серед таких же божевільних, як сам. Якщо тобі потрібен якийсь інструмент, то просто йдеш до сусіда, як за сіллю. Однокольорового рецепту тут не може бути. Це і спілкування, й музика, асоціації, книга або вистава, поезія. Більше всього мене надихають спілкування і поезія.

 

– Що навпаки демотивує?

 

– Побут, заробляння, тобто грати музику із компромісом, та і її можна виконувати з душею, якісь комплекси, що ти робиш не настільки добре, як хтось чи як тобі хочеться. Але це все може і мотивувати одночасно. У мене в одному інтерв’ю якось питали, що для вас найстрашніше і що найприємніше, то я говорив – дедлайн, коли маю щось написати чи вивчити. Така субстанція, яка організує і дисциплінує, але і напружує водночас, бо це щось, що вже близько.

 

– Що би ви порадили музикантам, які тільки починають грати?

 

– Нікого не слухати. І мене теж.