20 листопада 2017

Бах, Баухаус, Дітріх і рок: небанальні символи Німеччини, які варто знати

Якими є символи Німеччини, на ваш погляд? Багато хто назве у найкращому випадку Бранденбурзькі ворота чи Берлінську стіну, в найгіршому – пиво та сосиски. Утім, німецька культура значно багатша – тут є свій Лувр і Альберт-Хол, а цьогоріч тут з’явилася нова ікона всесвітньої архітектури. Більше про батьківщину світових музичних класиків, філософів, письменників і кінозірок читайте в нашій підбірці небанальних культурних символів Німеччини, про які повинен знати кожен.

 

 

Ганс Циммер

 

«Пірати Карибського моря», «Гладіатор», «Інтерстеллар», «Код да Вінчі», «Ангели і демони», «Інферно» – усі ці голлівудські стрічки пов'язані з ім'ям талановитого німця. На рахунку 60-річного німецького композитора Ганса Циммера – саундтреки для понад 150 фільмів. Із творчістю музиканта знайомі й діти, адже мелодії Циммера звучать у мультфільмах «Панда Кунг-Фу», «Вінні Пух» та в усіх частинах «Мадагаскару». А його музичний супровід до диснеївського «Короля Лева» навіть удостоївся Оскара.

 

Народився композитор у місті Франкфурт-на-Майні. У дитинстві музика стала для Ганса ліками від особистої трагедії: Циммер рано втратив батька, і фортепіано було для нього єдиним порятунком. Формалізованої науки, як і більшість геніїв, композитор не любив. В одному з інтерв'ю він зізнався: «Мої "формальні" заняття обмежилися двома тижнями уроків гри на фортепіано. Мене виганяли вісім шкіл, тому я приєднався до музичного гурту і, по суті, був самоучкою».

 

З-поміж інших композиторів Циммера вирізняє його гнучкість у творчості: він уміє працювати в усіх жанрах і з різними інструментами. Крім того, Циммер має особливий талант відчувати історії. Саме тому з німецьким композитором так охоче співпрацюють навіть найпримхливіші кінорежисери.

 

Зараз композитор живе в Лос-Анджелесі і керує музичним відділом компанії DreamWorks. Він уже має нагороду «Греммі» та «Оскар», і входить до десятки найбільш високооплачуваних композиторів у світі – його доходи сягають $82 млн і з геометричною прогресією зростають ледь не щомісяця. Це й не дивно, адже композитор має шанувальників на всіх континентах і часто їздить у всесвітні тури. Для прикладу, цьогоріч щоб потрапити на живий концерт музиканта у швейцарському Цюриху, треба було віддати щонайменше 90 євро.

 

 

 

Йоганн Себастьян Бах

 

Музичним еталоном німецької якості по праву вважається Йоганн Себастьян Бах. Композитор написав понад тисячу творів у всіх музичних жанрах за винятком опери, не мав собі рівних у поліфонії та був першим в органному виконаннію.

 

Йоганн рано втратив батьків, і ложкою меду в дьогті сирітства стала музика. У 10 років Бах покинув рідне місто Айзенах і переїхав до брата, який навчив його музичної грамоти. Згодом композитор уже заробляв непогані гроші, хоча й був заощадливим, як і більшість німців. Утім дещо Бах завжди робив безкоштовно: він ніколи не брав грошей за приватні уроки.

 

 

Крім тисячі довершених музичних творів, Бах зробив дещо революційне в тогочасному хоровому співі. Саме завдяки йому в храмах уперше зазвучали жіночі голоси – раніше співати дозволялося лише чоловікам. Першою жінкою, яка виконала свою партію в церковному хорі, стала дружина Баха, Марія Барбара.

 

Попри успіх у музичній кар’єрі, в особистому житті композитора трагедії відбувалися одна за одною. З 20 дітей у родині Баха вижило лише дев’ятеро. Четверо з них продовжили справу батька і стали відомими композиторами. При цьому вони на довгий час навіть затьмарили славу Йоганна Баха. Як би дивно це не звучало, понад сто років ім’я великого композитора ніхто не згадував. Йоганн Бах помер без визнання, його стиль сучасники вважали застарілим, а по-новому твори німецького класика зазвучали лише століття потому. Пережити ренесанс музиці Баха допоміг інший німецький композитор Мендельсон. За легендою, він знайшов ноти Баха на кухні у свого слуги. На хвилі відродження інтересу до творчості композитора, у 19 столітті в Німеччині навіть з’явилася спільнота Баха, яка поширювала його твори по всій Німеччині.

 

Нині ж прихильники творчості композитора обов’язково приїздять до Лейпцига – у місто, де Бах провів більшу частину свого життя. Там навіть можна замовити музичну екскурсію – такий формат першими в Німеччині запровадили гіди Лейпцига, бо чи не кожний куток міста тут має окрему музичну історію.

 

При Лейпцизькому університету діє найбільший у світі архів. Там зберігається 100-томне зібрання творів Баха, робота над яким тривала понад півстоліття. Директор архіву, музикознавець Кристоф Вольф, відшукав сліди Баха навіть у Києві. 1999 року Вольф відкрив в українській столиці архів сина композитора Карла Баха. Там віднайшлися і чимало творів німецького музичного класика, які до цього вважалися втраченими. 2001 року знайдені записи були повернуті до Німеччини.

 

Деякі дослідники навіть знаходять у музиці Баха «українізми». Припускають, що на німецького композитора могла вплинути творчість українського бандуриста Білоградського, який жив у Дрездені й був знайомий з Бахом.

 

Крім можливого українського впливу, у творчості композитора ще є багато нерозгаданого. Так нині триває дискусія щодо зашифрованих послань у нотних записах Баха. Один з його творів, симфонія фа-мінор, справді має сховану в мелодії монограму B-A-C-H. Адже букви прізвища композитора трактувалися як латинські назви нот b (сі-бемоль), a (ля), c (до) та h (сі).

 

 

 

Баухаус

 

Ідеальна геометрія, функціональність і невибагливість, яка тішить око, – саме завдяки своїй простоті й легкості стиль Баухаус став відомим в усьому світі. Ідея про дизайн, який вимагає скромної раціональності, спала на думку саме німцям. Витоки стилю Баухаус беруть початок у німецькому Веймарі: 1919-го архітектор Вальтер Гропіус заснував новий заклад, у якому зосередилося творче об’єднання революційно мислячих архітекторів. Їхні ідеї частково озвучила Айн Ренд у «Джерелі». Так само, як і молодий Говард Рорк на початку ХХ століття, учні школи «Баухаус» були вимушені боротися з обмеженнями, які накладало на них суспільство того часу.

 

Директори школи виступали проти приватної розкоші й наголошували на соціальній функції дизайну. На їхню думку, архітектура після Першої Світової війни мала стати кардинально іншою – з орієнтиром на технології масового виробництва. «Кожен предмет має до кінця відповідати своєму призначенню, тобто виконувати всі практичні функції, бути зручним, дешевим і красивим», – так своє бачення сучасної архітектури пояснював головний натхненник Вальтер Гропіус.

 

Школа проіснувала до 1933 року, коли націоналістичний уряд вирішив, що політика «Баухаусу» суперечить державній ідеології. Попередньо школа не раз зазнавала утисків від нацистів: «Баухаус» відверто називали «розсадником» комунізму. І це попри те, що саме представники цієї течій розробили майже всю символіку для Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

 

Хоча школу закрили, її вчителі та учні продовжували поширювати свої ідеї за кордоном. Так, останній директор школи «Баухаус» Людвіг Міс ван дер Рое здобув славу в США, де його прозвали батьком інтернаціонального стилю. Як виклик помпезній класиці доби Гітлера, Міс ван дер Рое розбудовував світ під гаслом «менше значить більше». У США робота Міса дала народження цілій архітектурній течії, нині відомій як «стиль Міса». Його будинок для сім’ї Франсуорт, кампус Іллінойського технологічного інституту та численні хмарочоси в Чикаго вражають простотою і гармонійним поєднанням скла і сталі.

 

 

 

Ельбська філармонія

 

Як тільки не називали німці новозбудовану філармонію в Гамбурзі: нова ікона всесвітньої архітектури, корабель мрії на Ельбі, сучасний храм культури чи ще більш поетично – кришталева корона. Побудова Ельбської філармонії стала справжнім явищем в житті світового архітектурного мистецтва.

 

Після відвідин нового культурного центру Гамбурга вражень лишається більше, аніж після атракціонів Диснейленду – жартують туристи. Ельбська філармонія – це немов маленьке місто, збудоване в самісінькому центрі порту. Скляна споруда здіймається на висоту 110 метрів. Після входу на відвідувачів чекає поїздка на 80-метровому ескалаторі, панорамний вид на місто та фешенебельні квартири неподалік. Філармонія стала найдорожчим довгобудом в історії Німеччини. ЇЇ будівництво тривало на сім років довше, ніж планували, і обійшлося в десять разів дорожче за очікувану суму. На зведення філармонії витратили 279 мільйонів євро.

 

Велика концертна зала розрахована на понад дві тисячі місць, а крісла в ній розташовані так, щоб жоден відвідувач не перебував на відстані більше ніж 30 метрів від диригента. Акустику концертної зали розробляли японські інженери. Музиканти після гри в залі не стримували емоцій, мовляв, попри лаконічний і відносно стриманий дизайн, творцям вдалося зробити так, щоб звук подорожував по всіх рядах. Особливості такої системи довго тримали в таємниці – аж до відкриття. Згодом з’ясувалося: на стелі встановлено величезний рефлектор, який слугує для розподілу звукових хвиль, що піднімаються вгору. Стіни зали облицьовані спеціальними пластинами з гіпсового волокна.

 

Черги на безкоштовну оглядову екскурсію на восьмий поверх філармонії з’являються ще з самого ранку. Жителі Гамбурга радіють: нарешті позбулися старого портового складу. Відтепер і вони мають свій Альберт-Хол, який, на відміну від британського, вражає не помпезністю, а бездоганною простотою.

 

 

 

Марлен Дітріх

 

У молодому віці Дітріх відводили невеликі ролі в драмах, і вона довго не привертала до себе уваги. «Першовідкривачем» таланту Дітріх став кінорежисер Джозеф фон Штернберг. Саме він призначив ще не відому німецьку акторку на роль Лоли-Лоли в «Блакитному ангелі». Образ шансонетки, який вона майстерно зіграла в цій кінострічці, приніс Марлен довгоочікувану славу. Після приходу нацистського режиму вона виїхала до Голлівуду, де згодом стала найбільш високооплачуваною акторкою того часу.

 

Сам Адольф Гітлер боровся за повернення Дітріх до Німеччини, адже вона була його улюбленою акторкою: Гітлер відверто захоплювався і її зовнішністю, і талантом. Утім, усі спроби заманити Марлен назад на батьківщину зазнавали фіаско. Дітріх публічно засуджувала нацистський режим і навіть виступала з антинацистськими промовами на американському радіо.

 

 

Акторка, як і норовлива Шанель, відмовлялася затягувати себе в незручні корсети і натомість часто вдягала штани і чоловічі сорочки вільного крою. Вона популяризувала серед жінок циліндри і піджаки, але й водночас любила бути елегантною. У Голлівуді за Дітріх закріпився образ фатальної жінки. Німецькій акторці приписували численні романи, хоча все своє життя вона прожила з одним чоловіком – Рудольфом Зібером. Відомо також, що Дітріх зізнавалися в коханні Ремарк та Хеммінгуей. З останнім голлівудська зірка вела багаторічну переписку. А одного дня Дітріх отримала від Хемунгуея лист з Куби зі словами: «Будь ласка, знай, що я завжди кохаю тебе. Іноді я забуваю про тебе, як забуваю і про те, що моє серце б'ється. Але б'ється воно завжди». Цьогоріч у Нью-Йорку цей лист пішов з молотка за 30 тисяч доларів.

 

За час своєї акторської кар’єри Дітріх співпрацювала з такими видатними режисерами, як Біллі Вайлдер, Фріц Ланг, Альфред Хічкок та Орсон Веллс. У 50-х роках зірка вирішила на певний час зійти зі сцени, натомість зайнялася журналістикою.

 

У 1982 році Дітріх згодилася взяти участь у створенні документального фільму про своє життя «Марлен», але відмовилася від зйомок. Вона дозволила режисерові фільму, Максиміліану Шеллу, записувати лише її голос. Інтерв'ю з Дітріх стало основою для фільму, який згодом отримав декілька призів європейського кіно, а також номінацію на Оскар за найкращий документальний фільм 1984 року. Сама ж акторка останні 11 років свого життя провела в ліжку через хворобу, усамітнившись у паризькій квартирі.

 

 

 

Ґюнтер Ґрасс

 

Ґюнтер Ґрасс до кінця життя залишався для німців «моральним авторитетом», бо вмів спостерігати і критично оцінювати реальність. До нього часто прискіпувалися, називали лицеміром, але водночас любили за почуття гумору і вміння гостро й чутливо реагувати на суспільно-політичні події.

 

 

Часи дитинства і молодості письменника припали на Другу світову війну. Справжнім душевним потрясінням для юнака стали відвідини табору смерті в Дахау. Після кількох років моральної реабілітації та пошуку натхнення, він таки знаходить його в Парижі. Там і одружується й протягом кількох років життя у двокімнатному помешканні, підлаштованому під ательє, пише перші варіанти майбутнього роману. Невдовзі Ґрасс їде до Гданська – міста його народження, де під хвилею спогадів, дописує розпочате. 1959 року нарешті виходить перший роман письменника «Бляшаний барабан». Спочатку він викличе неоднозначні відгуки, проте згодом принесе автору Нобелівську премію з літератури і буде екранізований. Кінострічка також отримає «Золоту пальмову гілку» та премію «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою.

 

Кілька років після тріумфального виходу роману скандал спровокувала автобіографія Ґрасса, у якій він зізнався про своє членство у СС. У той момент репутація морального авторитета похитнулася, його звинуватили у співучасті в злочинах нацистської Німеччини. Однак письменник згодом пояснив в одному інтерв’ю: «Ми всі були змушені відробляти трудову повинність. Рік опісля мені прийшла повістка. І лише, коли я вже приїхав до Дрездена, я дізнався, що це Ваффен-СС».

 

Нагороджена Нобелем історія барабанщика Оскара Мацерата, утім, багато чого пояснює. Через цю книгу для всього світу Ґрасс прозвучав голосом покоління німців, яке несе на собі тягар наслідків Другої світової війни. Згодом Ґюнтер Ґрасс напише ще багато книжок, серед яких «Собачі роки», «Під місцевим наркозом», «Камбала», «Щуриха», «Траекторія краба». Однак ефекту, який створив «Бляшаний барабан», вони не повторять.

 

 

 

Ульмський собор

 

Гострий шпиль лютеранської церкви в самому середмісті південного німецького містечка, здається, пронизує небо. Висота Ульмського собору сягає понад 160 метрів, і це найвища церква у світі. З оглядового майданчика відкривається неймовірний вид на південну німецьку землю Баден-Вюртемберг, а за сонячної погоди ще й можна розгледіти засніжені вершини Альп.

 

Цікаво, що собором ця будівля насправді не є, оскільки резиденцією для єпископа вона ніколи не була. Попри це, усьому світові церква відома під назвою Ульмьский собор.

 

Щоб парафіяни могли відвідувати церкву, розташувати її вирішили в самому центрі Ульма. Хоча площа церкви невелика, за підрахунками, вона може вмістити близько 20 тисяч людей. Будувати собор почали у 14 столітті. Століття потому будівництво призупинили через брак коштів, а відновили роботи лише через 500 років. Процес зведення найвищого шпиля виявився копітким, проте результат виправдав зусилля будівничих: церква виконана в довершеному готичному стилі.

 

В кінці Другої світової війни місто Ульм знищили майже вщент: від бомбардувань постраждали 80% будівель. Однак собор вистояв, авіація союзників ще й використовувала його як навігаційний орієнтир.

 

Нині ж до нього часто навідуються туристи. Щоб дібратися до вершечка, треба пройти 768 сходинок – завдання для фізично підкованих. Проте заради краєвиду, який відкриється очам відвідувачів, таки варто трохи попітніти.

 

 

 

Мюнхенська пінакотека

 

Пінакотека в перекладі з грецької означає «сховище живописних зображень». У Мюнхені таких сховищ аж три, і всі вони розташовані недалеко одне від одного. Стара, Нова та Модерна пінакотеки утворюють такий собі мистецький трикутник, який багатством робіт не поступається паризькому Лувру.

 

Вхідний квиток до однієї з пінакотек у середньому коштує сім євро, утім духовне збагачення може обійтися дешевше в неділю – цього дня ціна за вхід лише один євро.

 

Фотографія: holidaygid

Найпотужніша за мистецьким наповненням серед усіх трьох галерей – Стара пінакотека. Вона вважається однією з найвідоміших картинних галерей світу. Експозицію створили на основі приватної колекції королівської династії Віттельсбахів. Тут очі розбігатимуться від кількості світових шедеврів в одній кімнаті. Стара Пінакотека може похвалитися роботами Тіціана, Рубенса, Рембрандта, Рафаеля, Ботічеллі, Дюрера, ван Дейка, Пуссена та ще низки митців, яких лише перелічувати доведеться з півгодини. Їх тут, на хвилинку, аж півтори тисячі, а весь фонд Старої пінакотеки – це понад дев’ять тисяч картин. Тому якщо плануєте похід сюди, залиште для споглядання вільним цілий день і не намагайтеся встигнути відвідати всі пінакотеки, бо нічого, крім втоми, таке експрес-споглядання не принесе.

 

У Новій пінакотеці представлене європейське мистецтво від часів Просвітництва до початку модерну. Ця частина галерейного комплексу теж багата на шедеври. Серед 550 представлених картин і 50 скульптур можна відшукати «Соняшники» Ван Гога, «Втечу Медеї» Фейєрбаха, а також «Сніданок на траві» Моне.

 

Найдорожча частина галерейного комплексу – Пінакотека сучасна. Туди вхід коштуватиме 10 євро. Під дахом одної пінакотеки насправді розмістилися чотири незалежні музеї для поціновувачів сучасного живопису, графіки, архітектури і дизайну. Особливе місце в експозиції займають два зали, де представлені роботи Макса Бекмана і Пабло Пікассо. Крім того, тут є ще й Державне графічне зібрання, у якому представлені всі епохи мистецтва малюнка і друкарської графіки.

 

 

 

Рок-фестивалі

 

У Німеччині щорічно відбуваються грандіозні рок-фестивалі Rock im Park та Rock am Ring. Це справжні триденні шоу, квитки на які розходяться за лічені дні.

 

Rock im Park та Rock am Ring – фестивалі-близнюки. Їх влаштовує один організатор: вони часто мають однаковий набір музичних виконавців та тривають майже одночасно, лише в різних містах. Причина такого поділу в тому, що загальна кількість відвідувачів фестивалів перевищує 150 тисяч, тому його й проводять на двох різних локаціях за кількасот кілометрів одна від одної – у Нюрбурзі та баварському Нюрнберзі.

 

Перші фанати приїжджають на фестиваль уже за кілька днів до його початку, щоб встигнути зайняти місце на автостоянці та розбити намети. Інакше можна лишитися і без даху над головою, і без паркувального місця для свого авто. Крім того, кожні півгодини відвідувачів з міст поблизу привозять спеціальні автобуси.

 

Перший такий рок-фестиваль у Німеччині провели 1985 року на трасі Формули-1. Відтоді кількість фанатів щороку лише збільшується На сценах фестивалів уже виступали легендарні Santana, Chicago, Deep Purple, Scorpions, Dio, Ozzy Osbourne, Bon Jovi. Ще одна річ, без якої не обходиться жоден німецький рок-фестиваль, – це пиво. Воно тут ллється рікою. Для іншого музичного фесту, який відбувся цьогоріч у серпні, навіть проклали пивотруби. За такої налагодженої системи наповнити кухоль пива відвідувачі могли за 6 секунд.