7 червня 2017

«Хотів показати людей, які виплутались»: як автор «Кварталу 95» зняв фільм про Луганськ

Олександр Брагін – телесценарист, автор «Студії Квартал 95», основна діяльність якого пов’язана із гумористичними проектами. Кілька років тому він почав збирати матеріали для романтичного кінопроекту про рідний Луганськ. Однак війна змусила повністю переосмислити цю картину. Тепер фільм «На прицілі у щастя», який вже показали у Києві, Дніпрі і Сєвєродонецьку, розповідає історії п’яти луганчан, які знайшли себе в нових містах і професіях. Platfor.ma поговорила з Олександром про те, як це – дебютувати у документалістиці, а також про важливість історій переселенців.

 

 

Перша ідея проекту Олександра Брагіна була зовсім іншою. Робочою назвою тоді стала «У кожного – свій Париж». За задумом, на фоні французької музики перед глядачем мали спливати фото улюблених місць юності героя, транслюючи основну думку, що спогади з містом можуть бути у всіх різні, але «у кожного – свій Париж». Проте, події, які трапились на Сході України у 2014-му році, змусили його змінити концепцію та фокус фільму. В основі картини «На прицілі у щастя» – історії п’яти луганчан, котрі, пройшовши через труднощі, знайшли себе у нових містах, професіях і сенсах. Тепер вони живуть у Києві, Ужгороді, Івано-Франківську, Харкові і Чернігові.

 

Практично самотужки: командою із п’яти людей (автор, троє добровольців-професіоналів кіновиробництва, що долучились в процесі, та власна дружина у ролі адміністратора), із бюджетом, що покривав лише транспортні витрати на поїздку до локацій, за рік інтенсивної роботи  Олександр презентував свій фільм публіці.

 

Вам довелось перебудувати історію, задуману первинно як абсолютно мирну. Чи ставили ви перед собою інформативну задачу? Коли, скажімо, дивишся «Нестерпну легкість буття» за романом Кундери, крім сюжету любовного трикутника вникаєш в контекст – дія відбувається на фоні Празької весни 1968-го. Чи хотіли ви, аби, скажімо, іноземний глядач, після перегляду вашого фільму сів гуглити, що відбулось на вашій батьківщині?

 

– Політичної складової тут, радше, немає. Я давно працюю у кінодраматургії, маю прямий стосунок до виробництва кіно, і, безперечно, хотілось зробити щось своє. Можливо, можна було зробити це й раніше. Просто я вважаю, що, якщо тобі є, що сказати в кіно – ти говориш, якщо немає – знімай рекламу і відеоролики. Напевно, до того моменту, коли я почав працювати над фільмом, не було того, що я хотів би сказати.

 

Ідея фільму прийшла доволі спонтанно: очевидно, це в мені накопичувалось, а потім прийшов імпульс, я поділився з колегою, він сказав: «Це класна ідея – роби!» Разом з тим, мені здавалось, що на цю тему уже багато хто висловився, проте, він заперечив, мовляв, у тій концепції, котру я пропоную, ця тема звучатиме по-новому. Тому політичного підґрунтя у моєму рішенні не було. Це певна накопичена інформація.

 

Але якщо зараз подивитись на цей аспект, що люди, зацікавившись моєю роботою, можуть ці події для себе переосмислити, чи відкрити, задуматись – тоді, звісно, так. Після прем’єри до мене підійшов молодий чоловік, сказав, що займається просуванням українських фільмів у Прибалтиці. Він запропонував перекласти фільм англійською мовою і сприяти його показу за кордоном. Можливо, це приведе якраз до того, про що ви говорите: що люди елементарно загуглять, дізнаються, що є таке місто Луганськ і, що з ним відбулось протягом останніх трьох років. Часто знання людей за кордоном про події в Україні викривлені пропагандою, а у моєму фільмі – історії героїв із перших вуст. Проте, я не ставлю собі це за глобальну мету. Для мене важливо, аби цей фільм послужив, в першу чергу, тим, хто в Україні.

 

Якщо говорити про українського глядача, ваші меседжі були адресовані глядачеві з котрого боку барикад? Які настрої і думки мав би викликати ваш фільм у того, хто залишився в Луганську, підтримуючи проросійську позицію?

 

– Повертаючись до первинної ідеї виникнення фільму, мабуть, все-таки намір був достукатись до тих людей, котрі там залишились.

 

Не виникало думки, що основний посил фільму може бути потрактований зворотньо, як заклик покинути Луганськ?

 

– Виникало. Але я намагався у фільмі ось ці рамки бачення ситуації розширити, розкрити. Одна річ, коли це суперечка у соцмережах, а інша, коли ти змушений додивитись і дослухати до кінця – тоді вже з контраргументами складно.

 

Був уже якийсь фідбек від людей із іншого «табору»?

 

– Люди з відвертою проросійською позицією, – я зараз маю на увазі абсолютно конкретну родину – приїздили кілька разів до Києва, відвідали Межигір’я, і в якийсь момент я показав їм свій фільм. Реакція була прогнозованою: вони задумались. Я зміг показати їм людей, котрі, опинившись у складній життєвій ситуації, знайшли в собі сили почати життя заново. Бо ж вони раніше сприймали цих людей не інакше як зрадників, ворогів. Після фільму принаймні ось ці люди, про котрих я кажу, змінили свою точку зору. Я не розраховував на те, що все зміниться в одну мить, але хотів, щоб вони задумались: випили чашку кави, постояли біля вікна і, можливо, зробили якісь висновки.

 

А щодо жанру: як визначились із тим, що це має бути саме документальне кіно?

 

– Власне, в документалістиці у мене досвіду не було – це мій дебют. Просто мені хотілось зробити так, щоб це було правдиво. А у документалістиці достатньо просто спровокувати людей на щирість. Коли тобі це вдається, тоді виходить реальна історія. Художнє кіно – це такий величезний пласт, який мені самотужки важко було б підняти. В цьому сенсі в мене все попереду.

 

Намагаєшся просто говорити про ті речі, котрі їм близькі, налаштовуєш їх, потім уже переходиш на якісь більш складні питання.

 

Скільки часу потрібно було на те, аби кожну людину налаштувати на таку атмосферу довіри, в якій вона могла б на камеру розповісти свою особисту історію?

 

– Загалом зйомки тривали півроку. У деякі міста доводилось виїжджати двічі, в інші достатньо було одного разу. Напевно, один день – десь так. Тобто день потрібно було виділити саме на бесіду. Щоправда, друга поїздка у Харків, наприклад, була пов’язана із курйозом: я втратив жорсткий диск із частиною матеріалу, на ньому, власне, була харківська історія, проте не наважився сказати про це героїні – Катерині Самарській. От я подзвонив, сказав, що потрібно зняти ще раз – така задумка за сюжетом, а Катя була уже на 9-му місяці вагітності і з дня на день повинна була народжувати. Ми усе відзняли, я поїхав, і в дорозі уже отримав смс про те, що Катерину забрали до пологового будинку. І вона народила. У той же день!

 

– Які техніки і прийоми застосовували, або «розкривати» людей?

 

– Та жодних. Зіграло, мабуть, те, що я маю досвід в комунікаціях: я працював у школі вчителем історії  – це спілкування з дітьми, плюс у нинішній роботі це теж постійні комунікації, тому це все вже відбувається інтуїтивно. Намагаєшся просто говорити про ті речі, котрі їм близькі, налаштовуєш їх, потім уже переходиш на якісь більш складні питання.

 

– Чому у фільмі немає шостої історії – вашої?

 

– Із концептуальної точки зору. Я не є переселенцем, моя історія інша. Мені було цікаво розповісти про людей, які опинились в епіцентрі подій в Луганську 2014, які відважились на зміни. Сівши складати список людей із мого луганського і пост-луганського оточення, я був здивований, як багато із них кардинально змінили своє життя, професію. У той же час, певним чином, мене уособлює оповідач, роль якого виконав луганчанин Максим Шаповалов: він гортає альбом, а я так само вдивлявся у фото, які порозвішував вдома, працюючи над фільмом.

 

– Як обирали героїв для фільму?

 

– Одним із критеріїв була успішність. У дослідженнях теми переселенців, зазвичай, акцент робиться на драматизм ситуації: наскільки людям було важко, з якими проблемами вони зіштовхувались, як вони втрачали близьких, в прямому і переносному сенсах.

 

– У вас, до речі, теж є драматичні моменти: коли, скажімо, фотограф (фоторепортер, власник найбільшого архіву фотографій життя Луганська. – Platfor.ma) Юрій Хромушин відтворює спогади про те, як він пересікав блокпости – завмираєш, боячись видихнути, доки він врешті не опиниться на підконтрольній Україні території.

 

– Так. Виїзди із міста – це зрозуміло. Але, в цілому, мені хотілось підібрати героїв таким чином, щоб у глядача наприкінці залишалось більше світла в душі. Хотілось дати надію, поставити три крапки з позитивною перспективною, хотілось сказати, що все буде добре. Хотілось показати людей, які виплутались, які змогли подолати труднощі. І таких людей, насправді, досить багато.

 

– Як люди реагували на пропозицію стати героями фільму?

 

– Позитивно. Для них це була можливість поділитись, виговоритись, винести «кухонні» розмови на загальну площину.

 

– Результат роботи вони побачили уже на премєрі чи раніше?

 

– Кільком була можливість показати раніше. Також я показав кільком колегам у студії. Я людина, яка завжди сумнівається, прагне відшліфувати, відточити. Наприклад, текст за кадром пробували начитати п’ятеро дикторів, поки врешті це не зробив Андрій Романій так, що я з першого ж дубля зрозумів: «Це він!» Але сукупність схвальних відгуків колег та героїв дала мені відчуття, що я все зробив правильно.

 

– А ось щодо бюджету: зараз, як правило, авторські проекти організовують краудфандинг для забезпечення фінансової підтримки – ви не хотіли просити грошей?

 

– Ні, річ була в іншому: мною керував професійний страх – мені здавалось, що так як це актуальна тема, то зараз усі режисери бігають по Києву з бажанням зняти такий самісінько фільм, так само розказати історії переселенців, тому я не міг собі дозволити губити час на збір коштів.

 

– Який надалі план показів? Є вже якийсь графік, афіша? Бо, скажімо, у Фейсбуку в коментарях до посту одну із героїв фільму – луганчанина Сергія Іванова спостерігається чималий ажіотаж: люди хочуть подивитись ваш фільм: не лише переселенці з Луганська і не лише переселенці взагалі.

 

– Ми, звісно, хочемо дійти до того моменту, коли можна буде фільм викласти просто у соцмережі. Тому ми постараємось за місяць проїхати містами України, щоб він, скажімо так, виконав свою соціальну функцію: «зіграв» на місцях, став темою для обговорення, для зустрічей, об’єднуючою темою для людей, а потім викладемо для загального доступу на Youtube.

 

– Скільки міст плануєте об’їхати і яких?

 

– Ми орієнтуємось на запит із соцмереж. В основному, запрошення поступали із прифронтових міст на межі Донецької та Луганської областей: Сєвєродонецьк, Краматорськ, Рубіжне, Старобільськ. Багатьох людей я там знаю особисто – хочеться поїхати підтримати їх. Також плануємо поїхати до Харкова, на Заході – Львів або Івано-Франківськ (в Івано-Франківську живе Юлія Острогляд – одна із п’яти героїв). Тобто, план є, але він доволі гнучкий, орієнтований на запит глядача. Логістичні витрати – на період зйомок і зараз під час промо-туру – забезпечує «Студія Квартал 95», а також небайдужі друзі.

 

– Наскільки ймовірно, що ваше керівництво також посприяє трансляції фільму на центральних каналах?

 

– Це не виключено. Але поки що про це рано говорити.