Доторкнутися до мистецтва: музей абсолютної темряви у Києві та враження зрячих і незрячих

40 хвилин суцільної темряви, повної концентрації та можливість в прямому значенні доторкнутися до мистецтва. В київському музеї в темряві «Третя після опівночі» відкрили виставку «Невидиме мистецтво». Platfor.ma розповідає про проект, а також про те, що під час виставки переживають незрячі, та ті, хто не мають проблем із зором.

Проект «Третя після опівночі» навесні цього року створили Аліна Марненко та Володимир Дідус. Ідею підгледіли у європейців. Друзі Аліни та Володимира з таким захватом розповідали про пережитий досвід в музеї у темряві за кордоном, що вирішили відкрити такий заклад й у Києві. Почали з екскурсії «Прогулянка в темряві». 90 хвилин відвідувачі наосліп вивчають п’ять різних локацій: від кухні квартири до вулиці міста.

Супроводжують відвідувачів гіди. Всі вони незрячі. Гіди допомагають орієнтуватися в темряві та відповідають на питання відвідувачів про життя без зору. «Одне з завдань музею – не показувати незрячість в негативному, депресивному світлі. Всі гіди – активні і позитивні люди. Після спілкування з ними під час екскурсії відвідувачі вже не можуть їх жаліти, а надихаються їхнім прикладом», – говорить Аліна.

Проект соціальний. Всі кошти з продажу квитків на виставку «Невидиме мистецтво» йдуть на зарплати гідам та проведення екскурсій для незрячих дітей та дорослих. Виставку готували більше року. 25 експонатів, серед яких архітектурні пам’ятки, речі з кінофільмів та скульптури обличь відомих людей, пропонують впізнати в темряві. Під час екскурсії до кожного з об’єктів можна не лише доторкнутись, а й увесь дослідити на дотик. «Одна з наших гідів не бачить від народження. Вона розповіла, що вже давно мріє побачити Мону Лізу. Перевірити чи дійсно вона так загадково посміхається, як про це говорять, – розповідає дівчина. – А Ейфелеву вежу з словесного опису більшість уявляє, як просто трикутник. Тут є можливість детально “побачити” споруду».

Надія Коробчук, займається співом

Я киянка. Навчалася в університеті Шевченка. За фахом філолог. На другому курсі почала займатися академічним співом і зрозуміла, що книги люблю, але без пісні не можу жити. Співом займаюсь й до сьогодні.

Не бачу фактично від народження. Втратила зір у шестимісячному віці – під час кварцування кабінету в лікарні спалили очі. Спогадів з того часу в мене немає. Хоча мама розповідає, що я її впізнавала.

До університету навчалася у спеціалізованій школі для незрячих дітей. Вчимося за програмою звичайної школи, лише у класі 12-15 учнів. Пишемо і читаємо шрифтом Брайля.

У нас немає зорової пам’яті, але є тактильна і слухова. Пізнавати світ можна за допомогою рідних і близьких. Вони підводили до об’єктів, розповідали те, що бачили. Де було можливо, там «дивилася» руками, де ні – сприймала лише на слух. В університеті допомагав диктофон. Лекції записувала, а потім слухала. Вчилася на рівні з усіма одногрупниками. Літератури шрифтом Брайля практично немає, тож слухала аудіокниги.

Самостійно містом не пересуваюсь, бо мені тяжко орієнтуватися в просторі. Допомагають рідні або волонтери. В мене є собака, яку я виховую на поводиря. Зараз вона вже може мене вести на невеликі відстані, наприклад, до магазину в моєму районі. Спершу не всі радо реагували на собаку, але коли пояснювала, що це поводир, то проблем не було. Найбільше в місті заважають припарковані на тротуарах автомобілі. А ще бракує озвучених світлофорів.

Я уявлю картини у загальних образах. Наприклад, якщо мова про Мону Лізу, то бачила її просто як образ жінки і все. Кольорів я не бачу і не уявляю. Зате після музею тепер знаю, як вона сидить, яке у неї волосся, у що вона одягнена і як вона посміхається. Про такі деталі я й не задумувалася!

Світлана Цись, психолог у реабілітаційному центрі

Перестала бачити повністю три роки тому. До того часу бачила лише одним оком.

Я з містечка Миргород на Полтавщині. Спершу навчалась там у звичайній школі. Однак у дев’ятому класі зір почав погіршуватися, потрібно було вирішувати, чи я продовжую навчання в школі чи вступаю до технікуму. Запропонували два інтернати. В спецшколі провела два роки. Там вивчила шрифт Брайля. Вже тоді бачила лише на 10%.

Після школи вступила до університету Драгоманова. Вчилася на денній формі. Весь період навчання жила в гуртожитку. Лекції записувала на комп’ютері. Друкувала так, що дим йшов і з-під моїх пальців, і з комп’ютера. Контрольні й залікові писала ручкою на листку по пам’яті.

В Києві я сама. Потрібно ходити в магазин, бачитися з друзями, гуляти. Довелося вчитися самостійно орієнтуватися в просторі. Знаєте, кажуть, як навчитись плавати – стрибнути у воду, захочеш жити – попливеш. Так було і в мене. Спершу просила друзів пройти зі мною незнайомою дорогою, щоб її запам’ятати. Зараз пересуваюся сама і досить швидко. Нині працюю в реабілітаційному центрі з залежними людьми і займаюся латиноамериканськими танцями. До роботи добираюся двома маршрутками. І це непросто. Маршрутки не озвучуються, тяжко щоразу просити когось назвати номер.

Досі значних зусиль коштує виходити на дорогу, не бачачи де ти є, особливо, коли навколо тисячі людей, як це на вулицях Києва. Але є ситуації, які надихають. Два роки тому від трамваю до метро проводила дівчина. Дорогою ми з нею говорили. В кінці розмови вона попросила мене обняти і сказала, що завдяки мені тепер знає, що з усім справиться. Було дуже приємно, що мій приклад допомагає людям віднайти віру в себе.

Після повної втрати зору мене часто питають, чи зараз у мене все в темряві. Зовсім ні. Я навіть не відразу зрозуміла, що не бачу. Мозок запам’ятав багато образів. Вже зараз вони наче в тумані, але це мені не заважає.

Колись побачене починає затиратися в пам’яті, тому виставка – це можливість пригадати забуті деталі і відкрити щось нове. Дуже потішили експонати з кінофільмів. Хотілося б в такий спосіб побачити нові будівлі, які з’являються в місті, щоб розуміти, як воно зараз виглядає. Вразило те, що на дуже багато деталей ми не звертаємо увагу, коли дивимось очима.

Тетяна Косянчук, співзасновниця проекту «Secret Ticket»

Прийшла на виставку за порадою друзів. Цікаво було, як це – нічого не бачити півтори години. Для мене це другий подібний досвід. Вперше була на «Прогулянці в темряві». Найбільше вразило, що весь час, який ти там, не думаєш про справи. Про завдання, які маєш зробити, дзвінки, Фейсбук, маму – нічого. Ти тут і зараз. Цього відчуття нині сильно бракує.

З перших хвилин переповнює передчуття пригоди. Зараз ти потрапиш в інший світ, і він тобі відкриється, і ти щось нове дізнаєшся. Це можливість відчути те, чого ти ніколи до цього не знав, не відчував, не розумів і навіть не підозрював, що так може бути, що так хтось живе. Це можливість дізнатися про життя іншої людини. Під час екскурсії ми питали нашого гіда про все: як він користуються телефоном, як наливає воду в чашку, як пересувається містом.

В темряві починаєш уявляти, де ти знаходишся і як виглядають люди навколо. Дуже часто образи, які створює мозок, не відповідають дійсності. Протягом екскурсії уявляла, як виглядає наш гід, коли побачила його, він виявився зовсім іншим на вигляд. Це була ще одна цінна думка – зовнішність таки оманлива. Так, ми говоримо, що нібито нам не важливо, як виглядають люди, з якими ми спілкуємося, але це все-таки впливає на нас. А тут ти проводиш в темряві з людиною дві години в дуже дружній довірливій бесіді. Коли виходиш на світло, то як виглядає людина немає ніякого значення!

Після екскурсії ми гуляли разом з нашим гідом і його дружиною. Вони розповіли, що живуть за принципом – не сидіти вдома у вихідні дні. Зловила себе на думці, що інколи можу весь день дивитися серіали чи валятися у ліжку. А вони так не роблять і пізнають світ. Це мене дуже вразило і надихнуло, хотілося б теж так жити.

Екскурсія – це ще й можливість звернути увагу на деталі, про які не замислювався. От коли хтось думав про зачіску Венери Мілоської? На фото чи у звичайному музеї статуя стоїть до нас обличчям. А тут ти можеш її побачити на дотик, з більшою увагою подивитися на речі, які, наче, вже давно знаєш.

Хоч кажуть, що кожному своє, але, як на мене, в такі простори треба хоча б раз прийти всім. Цей досвід треба пережити, щоб хоч трошки відчути те, що відчувають інші люди. Тоді можна краще зрозуміти, як вони живуть. Втратити зір може будь-хто: ти, твої рідні, твої близькі. Тут приходить розуміння, що це не трагедія і на цьому життя не закінчується. А концентрація на «тут і зараз» дає можливість зупинитися, перевести подих, більш свідомо ставитися до життя.