24 квітня 2017

Перші сторінки України: дослідниця про те, звідки почалась наша сучасна література

Дослідниця української літератури Олена Галета каже, що ми й досі говоримо мовою 90-х, але потребуємо тлумачення, щоб її зрозуміти. У лекції «Українська література 90-х» вона розповіла, як нова українська література народжувалась, виборювала право бути незалежною, естетичною і чхати на соціальний контекст. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

 

Найперше питання, що постає, коли ми говоримо про 90-ті як період: що є точкою відліку? Одна з них можна вважати фестиваль «Вивих» 1990-1992 років. Він був не першою публічною подією, коли література вийшла на вулицю, але він вивів у люди зовсім інший тип літератури: ту, що залишала за собою право бути незалежною, а не лише змагатись за незалежність.

 

Проголошення незалежності України 1991 року, звісно, також було кардинальною політичною, соціальною та ідеологічною зміною, яка не могла не вплинути на літературу. Хоча Мирослав Попович  ще у середині 90-х говорив, що незалежність просто впала в руки українській молоді, його ідея викликала спротив у молодшого покоління. Вони згадували про студентське голодування під час «Революції на граніті» 1990-го, учасники якого ідентифікували себе тільки не через спільні ідеали або смисли, а й через спільну ідею. Це був момент усвідомлення своєї суб’єктності, коли ми не є тільки об’єктами історії, а й тими, хто намагається на неї впливати.

 

1990 рік – не найдавніша точка відліку: Тамара Гундорова у своїй роботі «Чорнобильська бібліотека» пропонує вважати справжнім початком нової української літератури 1986 рік. Звісно, більшість інформації не доходила до людей, тож і більшість письменників не відреагувала на трагедію безпосередньо. Та Гундорова стверджує, що, попри саркофаг мовчання, яким укрили аварію на АЕС, вона змусила Україну стикнутись із постмодерною реальністю раніше, ніж про цю реальність почали думати й говорити. Реальність випередила нас: ми опинились у постапокаліптичному децентралізованому світі.

 

Отже, українські 90-ті почались із великого вибуху 80-х. Ідеться не лише про Чорнобиль, але й про вибух у суспільстві. Тут ми стикаємось із першою апорією літератури 90-х: послідовним відстоюванням свого права бути художньою, естетичною.

 

Група «Бу-Ба-Бу» була заснована ще до чорнобильської катастрофи – 1985-го, хоча їхній перший публічний виступ відбувся пізніше. У другій половині 80-х у Львові також постали літературні групи ЛуГоСад і ММЮННА ТУГА, а в Києві – «Пропала грамота». У 1991-му – «Нова деґенерація» у Франківську. «Червоною фірою» з’являється на літературній мапі й Харків.

 

Важливою складовою літературного процесу 90-х були тогочасні журнали. Радянські видання, що далі виходять, в той чи інший спосіб змінюються: «Дніпро», «Березіль» і колишній «Жовтень», перейменований у «Дзвін». Журнал «Четвер», замислений Юрієм Іздриком 1989-го, виходить у 90-му. На початку десятиліття спільними зусиллями Віктора Кордуна і нью-йоркської групи з’явився журнал «Світовид». 1992-го до України переїжджає журнал «Сучасність», а 1994-го починає виходити «Кур’єр Кривбасу», що дотепер живий завдяки старанням Григорія Гусейнова.

 

 

Тих, хто писав у 90-ті, називали «дев’яностниками», «дев’ядесятниками» чи «дев’яностиками», але саме на них зламався цей підхід до називання. Адже в літературному полі 90-х діяли вісімдесятники, що вербалізували себе як явище на зламі десятиліть. Й вони не були найстаршими – залишались іще шістдесятники. Щоправда, після 1991-го вони приходили до читачів переважно у формі вибраного, зібраного, перебраного. Із переїздом в Україну видавництва «Смолоскип», засновник якого Осип Зінкевич прагнув підтримати молодих авторів, в Україні виникла ще одна біологічна генерація письменників, які також дебютували у 90-ті, але видавались у зовсім інших умовах. Були й «позадесятники», яких важко віднести до якоїсь генерації.

 

90-ті закінчились смертю Соломії Павличко й убивством Георгія Ґонґадзе: тогочасні інформаційні бюлетені «Смолоскипа» починались із некролога першій та закінчувались вимогами розслідувати зникнення другого.

 

Українська література 90-х постмодерна ще й тому, що підпадає під процес великого перечитування, а для більшості читачів – першого прочитання творів 20-х і 30-х. Не факт, що Антонича почали читати раніше, ніж Андруховича, але важливо, що Андрухович прочитав Антонича, перш ніж почати писати. Сергій Жадан досліджував творчість Михайля Семенка, Ростислав Мельників – Майка Йогансена, Мар’яна Савка – Олексу Стефановича. Для читачів послідовність читання була непередбачуваною: Андрухович для них став сучасником Хвильового й Підмогильного.

 

 

Ще одним зв’язковим між поколіннями був Володимир Гаряїв, останній український футурист. Він спілкувався з Михайлем Семенком: у 1932-му, маючи вісімнадцять років, приніс йому фрагменти своєї недописаної поеми «Метафізичний реквієм». Опублікувати поему тоді не вдалося, й наступну спробу автор зробив за шістдесят років – на початку 90-х. Гаряїв помер у Харкові в 1997 році, трохи не доживши до шістдесятиріччя «Нової генерації». Проте він устиг описати в листі плани святкування цієї річниці за участі Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Івана Андрусяка, Сергія Жадана та інших, які мали вирушити з Харкова до Києва, Львова і Франківська з футуристичним туром. Це був останній лист останнього футуриста.

 

У 1990-му виходять два важливі тексти, які можна назвати літературними настановами: передмова Миколи Рябчука до виданої в Канаді антології «Вісімдесятники» і «Апологія Блазенади» Юрія Андруховича. В тій антології є й Віктор, і Аттила Могильні – батько й син опинились в одному широко потрактованому поколінні. Але, перечитуючи передмову Рябчука, в якій він намагається зрозуміти, які речі визначають покоління, ми бачимо, що він сприймає українських митців як представників невидимого народу з мізерною кількістю інтелігенції.

 

 

Водночас Рябчук говорить про величезний страх утратити свого читача, що тяжіє над українською літературою ще з часів Шевченка. У 1989 році про смерть української мови й абсолютну втрату читача говорив також американський поет українського походження Юрій Тарнавський.

 

Вісімдесятники, за Рябчуком, усвідомлюють себе як естетів, які опинились у ситуації, коли найбільший запит є на просвітників. Із цієї франкової дилеми треба було виходити і в 90-ті. У герметизмі й позасоціальності молодої поезії Рябчук вбачає бажану, але неприпустиму розкіш, а літературу, не підпорядковану соціальним запитам, сприймає як гріх. Про 80-ті він говорить як про межову ситуацію між буттям і небуттям, і ставить питання, що відбувається в 90-ті – великий початок чи велике закінчення.

 

12 тез до себе самих, написані Юрієм Андруховичем, навпаки, утверджують естетизм і синтетизм, урбанізм (де Місто – це Львів) і філологізм (мову як об’єкт забави). Попри те, що «Бу-Ба-Бу» декларують свою недекларативність і маніфестують відмову від маніфестів, а ці тези видаються радше іронічними, вони можуть допомогти нам зрозуміти той період.

 

 

Цікавим викликом є читання Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука. Сьогоднішнім студентам вони видаються абстрактними, а для старшого покоління це класика, яка свідчить про ще одне завдання української літератури 90-х: не лише бути естетичною, а й зреалізувати своє право на метафору. Достатньо лише цих рядків Герасим’юка:

 

Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав

 

і Римарука:

 

істинно кажу вам

трава істинно кажу

вам вода істинні

кажу вам слова допоки

горить звізда,

 

аби зрозуміти, що лише для того, щоб розповісти про траву, кожен має винайти свою власну мову.