9 лютого 2017

«Війна надовго отруює всі сфери життя»: як документалістика проживає бої в Україні

Документальне кіно в Україні продовжує піднімати важливі теми. Цього року фестиваль Docudays UA разом з делегацією Міжнародного комітету Червоного хреста ініціював міжнародний кіноконкурс Warscape («Воєнні ландшафти»). Ініціатива має за мету зібрати неупереджені фільми про конфлікти та пост-конфліктні ситуації. Platfor.ma поговорила з координаторкою Warscape, продюсеркою і кураторкою Юлею Сердюковою про те, як документалістика працює з темою війни, наскільки до цієї теми звертаються українські режисери і яким чином документальне кіно може сприяти соціальним змінам.

 

Фотографія: Донецьк, Україна, 2015. Наслідки артилерійського обстрілу житлового району. Автор – Амнон Гутман (знімок наданий МКЧХ)

Сьогодні думка про те, що документальне кіно, як і фотографія, показує «справжню» реальність здається застарілою. Про яку неупередженість йдеться у вашому конкурсі?

 

– Ця вимога дійсно викликає багато питань, адже людина не може не мати власної думки стосовно причин конфлікту та певних симпатій і антипатій щодо його сторін. Говорячи про нейтральність і неупередженість, тут не мається на увазі лицемірство, коли від авторки чи автора фільму вимагатимуть відсутності власної позиції щодо конфлікту. Йдеться про інакший фокус у роботі. Можна створити фільм, який буде спрямований на спробу розібратись у причинах конфлікту, чи розповісти про злочини однієї зі сторін (і такі фільми також потрібні та важливі). А можна сфокусуватись на наслідках насильницьких дій з обох сторін конфлікту для цивільного населення. Інакше кажучи, можна подивитись на те, що війна робить із людьми, які не беруть у ній безпосередню участь зі зброєю в руках. І такий фокус у конкурсі вітається, саме такі проекти будуть розглядатись.

 

Юлія Сердюкова, координаторка конкурсу Warscape

Такий підхід до документального кіно комусь може здатися складнішим, і я погоджусь, що він вимагає більшої емоційної та інтелектуальної роботи від авторок і авторів. Особливо якщо вони належать до однієї зі сторін конфлікту, але намагаються ставитись до людей по обидва боки з однаковою емпатією. Та, як на мене, фільми з таким поглядом надзвичайно цінні, бо врешті-решт без нього навряд чи можливе якщо не розв’язання конфлікту, то подолання його травматичних наслідків.

 

Для українських режисерів тема війни перебуває в категорії «hot memory». Для неупередженості необхідна дистанція і новий рівень відповідальності. Як до цієї теми звертаються українські режисери?

 

– Українські фільми на тему війни зі спробою неупередженого погляду лише починають з’являтися. Але ще кілька років тому, на початку бойових дій, це взагалі важко було собі уявити.

 

Певною мірою тема впливу війни на життя цивільних маріупольців зачіпається в фільмі Саші Протяга «Сьорч». Протяг показує, як війна, з одного боку, стала частиною буденності, а з іншого – тим, що цю буденність розриває та стає рушійною силою, яка змушує постійно задаватись питанням як у цьому всьому жити.

 

Хочеться згадати картину «Рідні» Віталія Манського, але Манський – російський режисер українського походження, що живе в Латвії. У мене є до автора низка питань щодо окремих аспектів фільму, але, на мою думку, на сьогодні це найбільш послідовна спроба в документалістиці поговорити про те, що російсько-українська війна робить із сім’ями, розділеними протилежними поглядами та насильницьки переписаною географією.

 

Мені хотілося б, щоб фільмів на цю тему було більше. А ще – на всі інші важливі теми: безвісти зниклі люди, розлади психічного здоров’я, сексуальне насилля, вимушене переселення, руйнування інфраструктури та забруднення довкілля внаслідок воєнних дій, тощо. Зазвичай в документалістиці в першу чергу звертають увагу на те, що несподівано вривається в життя разом із війною – трагічні смерті й руйнування, визначні битви, буття військових на передовій. Але війна невблаганно проникає далеко за межі лінії фронту й надовго отруює всі сфери життя суспільства, і про це необхідно говорити, в тому числі мовою кіно.

 

 Кадр з фільму «Все палає»

 

– Якщо подивитись на мову і форму, яку обирають режисери – наприклад, фільм «Varta1, Львів, Україна» Юрія Грицини, кадри до якого він зняв через рік після події, то можна припустити, що необов’язково навіть фіксувати реальність, щоб передати подію. Що ти думаєш з цього приводу?

 

– Взагалі фраза «фіксувати реальність» є дуже спекулятивною. Документальне кіно і його осмислення вже давно поза тією стадією, коли існували ілюзії, що документалістика може мати якийсь доступ до «об’єктивної реальності». Позиція автора чи авторки завжди існує, треба просто вміти її бачити.

 

«Varta1» мені видається одним із найцікавіших фільмів про Майдан. Юрій Грицина створює певну дистанцію з революцією, якою вона була в нашій пам’яті, відходячи від нескінченного відтворення одних і тих самих образів, які своєю інтенсивністю практично витісняли можливість осмислення, лишаючи місце лише для співпереживання.

 

– Українська публіка готова до погляду на війну з іншого боку?

 

– За моїми спостереженнями, лише дуже невелика частина людей в Україні готова до спокійного обговорення цієї теми. Але саме по собі суспільство не стане готовим, якщо над цим не працювати, і поява конкурсу Warscape є частиною цієї роботи, як і відбір до програми фестивалю Docudays UA стрічки Олексія Радинського «Люди, які прийшли до влади» – уважного і неупередженого погляду на людей, яких по цей бік лінії розмежування переважно дегуманізують. Як показав скандал навколо показу картини Радинського в Миколаєві, значна частина публіки готова вбачати «зраду» в будь-якому зображенні мешканців по той бік лінії розмежування, де би над їхніми головами не висів віртуальний ярлик «вороги» (показ фільму в Національному університеті ім. Сухомлинського був перерваний через обурення деяких студентів – хтось з них подзвонив з цього приводу в СБУ. – Platfor.ma). Тим більше показувати такі фільми у правильному контексті з грамотним модеруванням – не менш важлива складова процесу, аніж саме кіновиробництво. Ми самі разом з глядачами постійно вчимося дивитись і обговорювати кіно, яке ставить складні запитання.

 

 Кадр з фільму «Люди, які прийшли до влади»

 

Як документальне кіно осмислювало трагічні події в інших країнах? Які стрічки ти би порекомендувала подивитись, щоб краще зрозуміти сучасність в Україні?

 

– Залежить від того, про які аспекти сучасності говорити. Ось, наприклад, минулорічний фільм-призер Docudays UA «Звіть мене Маріанною» Кароліни Бєлявської розповідає про долю трансгендерної жінки, і виклики, з якими їй доводиться стикатись, до болю нагадують ситуацію з трансендерними людьми в Україні. Це надзвичайно виважена і людяна стрічка, яка навряд чи здатна лишити байдужими тих, хто додивляться її до кінця. Я особисто знаю досить гомофобних людей, які після перегляду «Маріанни» чи не вперше в житті змогли спокійно поговорити про трансгендерність, не вживаючи при цьому упередженої, принизливої лексики. Це те, на що здатне хороше кіно – викликати емпатію, а отже, давати шанс людям трохи більше розуміти себе і одне одного.

 

Тим, хто схильні в усіх бідах винити мігрантів, я би радила подивитись «Флотель “Європа”» Владіміра Томіча. Корабель, пришвартований у копенгагенській гавані й повний біженців і біженок із Боснії та Герцеговини, є влучним символом життя тих, хто через війну залишились без власної домівки, можливості працювати, вільно пересуватись та жити повноцінним життям. Щоб виживати фізично й «душевно», їм доводиться проявляти граничну підтримку й людяність по відношенню одне до одного. Разом вони будують на кораблі цілий світ, пронизаний ностальгією за домом, куди неможливо повернутись, та відчайдушною жагою до життя. Але навіть цього буває недостатньо, і до переселення на тверду землю доживають не всі.

 

З трохи давнішої воєнної документалістики варто подивитись «Броненосець» («Armadillio») Януса Меца Педерсена. Режисер півроку спостерігає за данськими солдатами, які відправляються воювати в Афганістан, – від прощальної вечірки перед від’їздом до повернення додому. Цей фільм добре демонструє шлях юнаків від романтичних сподівань, через нудьгу, страх, втрату друзів, власне каліцтво, а також через сіру етичну зону території воєнних дій до визнання війни нелюдським жахом, якого не мусить бути. І нарешті, коли коло замикається – до неможливості через травму жити мирним життям і повернення на новий термін служби.

 

Якщо вже говорити про класику, то мабуть найкращою антивоєнною документальною стрічкою за всю історію кінематографу, на мою думку, є фільм 1967 року «Далеко від В’єтнаму» авторства семи французьких режисерів і режисерок. Війна у В’єтнамі була першою в історії людства, за якою можна було спостерігати наживо по телевізору, а тому вже ніхто не міг сказати – «якби ми лише знали». Як говорить один із героїв стрічки, «тепер усі бачать, і всі знають», але незрозуміло, що робити з цим знанням. Сьогодні людство спостерігає за війнами через «предмети меблі у власних кімнатах» уже більше ніж півсторіччя, але це аж ніяк не зменшує кількість і жорстокість воєн.

 

Кадр з фільму «Флотель “Європа”»

 

– Чи здатна взагалі документалістика щось змінювати і якщо так, то яким чином вона може вливати на суспільні процеси?

 

– Мені не відомі  історії про «миттєвий ефект» від документального кіно, більше того, вважаю подібні очікування переважно романтичними мріями. Є чимало випадків, коли певний ефект приходив із плином часу – від більш конкретних наслідків типу звільнення невинно засуджених чи арешту злочинців до впровадження важливих ініціатив по відслідковуванню змін клімату. Результати інтернет-пошуку за словосполученням «documentaries that changed the world» можуть додати натхнення тим, кому його бракує.

 

Проте існує й інакший вид впливу документалістики, аніж той, про який вам розповість такий швидкий пошук. Кіно розповідає історії. Історії здатні змінювати нашу пам’ять – допомагати забувати те, що лишилось поза кадром, розставляти акценти як їм заманеться. Це потужний інструмент, силу якого використовували в пропагандистських цілях від самого початку історії кінематографу. Пропаганда в кіно діє як каток, підминаючи під себе всіх, хто готові зачаруватись і повірити.

 

Фільми, про які ми говоримо сьогодні – ті, що ставлять складні запитання, а не розповідають прості історії – здатні діяти лише дуже повільно, привносячи зміни гомеопатичним способом. І справді, відбувається це переважно через публічні дискусії, які подібні стрічки спричиняють – чи то в кінозалі, чи на сторінках ЗМІ або соціальних мереж.

 

Коли вийшов фільм «Все палає» (режисери Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков), який я продюсувала, він отримав масу закидів щодо недоречності демонстрування світу «зворотної сторони» Майдану, а надто агресії та насильства з боку протестувальників – «тих, хто на стороні ельфів». Показово, що ці закиди ми отримували лише від співвітчизників. Європейська публіка поставилась до стрічки з повагою і розумінням, розгледівши в ній всі грані революційних подій. І це попри те, що «правий ренесанс» в Європі уже набирав обертів, а відповідно ця тема була больовою точкою.

 

Повертаючись до «гомеопатичних змін»: на мою думку, цілком достатньо, якщо фільм змусить замислитись хоча б одну людину. Це вже непоганий результат. Це початок.

 

– Конкурс Warscape проходить в рамках нової для Docudays UA індустріальної платформи DOCU/PRO, розкажи про неї детальніше.

 

– Індустріальна платформа на кінофестивалі – це низка заходів, спрямованих на встановлення професійних зв’язків між кінематографістами. Подібні платформи – це ознака зрілого, «дорослого» фестивалю, і я дуже рада, що Docudays UA дійшов у своєму розвитку до цієї стадії. За останні роки кількість навколо-індустріальних заходів на Docudays UA накопичувалась як сніжний ком, і цього року потреба у виокремленні їх в самостійну платформу стала очевидною. Отже, цього року ми вирішили дати цьому явищу ім’я DOCU/PRO і цілеспрямовано розвиватися в цьому напрямку. Конкурс Warscape – частина цього процесу.