18 січня 2017

Почути кіно: історія британського режисера, який знімав Beatles, музику і війну

Британський кінорежисер Тоні Палмер знімає документальні фільми вже півстоліття. Він відомий своїми стрічками про The Beatles, Леонарда Коена, Джимі Хендрікса, Ріхарда Ваґнера тощо. Тоні Палмер часто буває в Україні, а цього разу приїхав до Українського католицького університету, щоб показати свій фільм про Другу світову війну під музику The Beatles, який нагадує про Алеппо. Валерія Залевська розповідає про людину і його кіно.

 

 

– Ніхто не може дати відповідь на запитання, як робити фільми про музикантів, – відразу попереджує Тоні Палмер. – Якщо хтось каже, що знає –  він просто не розуміє, про що говорить. Набагато цікавіше питання: чому люди знімають такі фільми?

 

Якщо ви маєте стереотипне уявлення про старого поважного режисера, то Тоні Палмер – його втілення. Делікатний британський гумор, емоційність, окуляри – класичний європейський інтелектуал. Його мова насичена метафорами і спогадами, іронією та легкою зверхністю в поєднанні з делікатністю й майже комічною скромністю.

 

Кінорежисер запевняє, що ніколи не знімав фільмів лише для того, щоб розважити глядача. На його думку, кожен документальний фільм повинен відповідати тим самим стандартам, що й новини – інформувати, розважати й навчати.

 

Якось навесні 1962 року британець випадково потрапив на відкриття собору в Ковентрі. Місто було майже зруйноване німецькими бомбардуваннями, а видатний композитор Бенджамен Бріттен спеціально для освячення будівлі написав свій вражаючий «Військовий реквієм». Саме тоді Тоні відчув, що таке справжнє мистецтво: коли настав час аплодувати, слухачі не могли цього робити, були розгублені і, зрештою, мовчки вийшли.

 

З таким ставленням до музики Палмер 1968 року взявся за свою першу стрічку про The Beatles – All My Loving. «The Beatles були пульсом тієї епохи, а ми мали сказати щось про час, у який жили», – згадує режисер. Картина мала успіх, і завдяки їй світ чи не вперше побачив, що поп-музика може мати політичний аспект.

 

При цьому сам Тоні Палмер дуже критично ставиться до своїх робіт і вважає справді вдалими лише одиниці. Наприклад, стрічку Testimony: From the Memoirs of Dmitri Shostakovich Палмер називає радше роботою про жахи радянського режиму за часів Сталіна, ніж біографією російського композитора. Саме тому вона йому подобається, адже лише фільмами, в яких через життя героя – музиканта, композитора чи музичного гурту, – йому вдається висвітлити історичну епоху чи важливі суспільні явища, режисер залишається задоволеним. Решту називає просто нудними.

 

– Кіномистецтво – відповідальна і складна справа. Ти завжди маєш говорити те, що маєш на увазі, й мати на увазі те, що говориш, адже треба донести до глядача свою думку якомога зрозуміліше, – говорить Тоні Палмер.

 

Назва стрічки 2016 року The Beatles and World War II відсилає до іншого документального кіно, знятого сорок років тому – All This and World War II. У тій стрічці лунала музика у виконанні The Beatles. Саме Палмер тоді домовився з Леноном про саундреки до цього проекту. Однак фільм несхвально сприйняли глядачі та критики. І через багато років Палмер вирішив скористатися матеріалами провальної стрічки, щоб створити нове кіно.

 

Це не звичне документальне кіно про музику, й бітлів у ньому покажуть хіба що у титрах. Цей фільм – європейська історія Другої світової війни. Цей образ подій 1939-45 років суттєво відрізняється від звичного для пострадянських глядачів образу Великої Вітчизняної. Своєрідний колаж із кінохроніки та старого кіно, поєднання виступів політичних лідерів із іронічними репліками з чорно-білих комедій, відтінено сильною музикою, ідеально дібраною для того, щоб то підкреслити трагічність, то натякнути на абсурдність, то додати надії.

 

 

Історія війни у фільмі розказана з позиції країн, що вийшли переможцями – й водночас наратив тонко натякає на те, що переможцями з такої війни ніхто вийти не зміг. Ти бачиш гордість і піднесення тріумфаторів, але інтуїтивно відчуваєш, що не все так просто; до того ж, перед початком перегляду режисер попередив про несподівану кінцівку.

 

Несподіванка трапляється навіть кілька разів. Перша – все ж таки трохи очікувана – приходить після щасливої перемоги й підписання капітуляції Японії флешбеком до ядерного бомбардування, його жертв і взагалі жертв Другої світової в різних частинах світу. Вдруге кінцівка настає зненацька: на екрані з’являються фото сирійських біженців, таборів, уривки стрімів з Алеппо. Вибухи, дитячий плач.

 

По завершенні стрічки аплодувати ніхто не насмілюється.

 

– Як ви самі почуваєтесь, переглядаючи свій фільм? – запитують режисера. Сивий чоловік у великих окулярах із роговою оправою відповідає: «Я сидів в останньому ряду і плакав». Він закриває обличчя руками й додає:

 

– Я не хочу дивитись фільм, у якому страждають діти. Не хочу, але мушу.

 

Він знов говорить про біженців, які втікають до Європи, бо вірять, що там на них чекає краще життя. Насправді ж на них чекають табори з високими огорожами. Так само, як влада США під час Другої світової інтернувала японців у табори, теперішні європейські країни поводяться з біженцями.

 

– Як вони сміють будувати стіни, коли ми поклали свої життя на те, щоб ці стіни пали?