11 серпня 2017

Ти, йти: як двоє друзів йдуть пішки через всю країну, аби краще її зрозуміти

Влітку 2017 року двоє хлопців пішки вирушили із Чопа через всю Україну до блокпостів на Донбасі. Таким чином режисер Сашко Брама та актор Андрій Бучко розпочали роботу над новим проектом «EnterUA», у ході якого вони планують зібрати усний, фото- та відеоматеріал про людей з різних міст та сіл України, їхні цінності, уявлення про добро та зло. Врешті це стане основою для міждисциплінарного твору автора, що працює у жанрі «соціально-активного театру». Platfor.ma телефоном поговорила з Сашком Брамою про проект «EnterUA».

 

 

– Розкажи про те, чим ви займаєтесь загалом, що таке соціально-активний театр?

 

– Якщо умовно поділити мистецтво за функціональним принципом, то я б виділив два різновиди: те, яке розважає, та те, яке провокує думати. Ось ця друга категорія, де мистецький твір стає приводом поговорити – це те, що я вкладаю у поняття соціально-активного театру. Не мистецтво заради чистого мистецтва, а поштовх до післядії. Скажімо, під час роботи над «Осінню на Плутоні» ми організували в геріатричному пансіонаті групу арт-терапії і бачили результати її роботи, спостерігали, як змінюються мешканці (про цей проект ми вже писали, – Platfor.ma).

 

– Як з’явилась ідея «EnterUA»?

 

 

– Кожен наш проект зумовлений якимось внутрішнім запитом. Так співпало, що колобіг певних життєвих подій у мене і в Андрія сформував потребу трошки походити. Ми зустрічаємо різних людей, і з кожною зустріччю дуже чітко викристалізовується розуміння того, що людина – дуже складний суб’єкт, який важко запакувати в обгортку якихось умовностей: національних, політичних, культурних тощо. І такі поняття як доброта, любов – це речі, які існують поза часом, поза національністю, поза культурою.

 

Ось взяти хоча б до прикладу сьогоднішню історію: чоловік, з яким ми познайомились, народився в Німеччині (батько німець, мати – українка), виріс в інтернаті, служив у радянській армії, потім продовжив службу у внутрішніх військах, був у В’єтнамі, охороняв американських військовополонених, потім був партизаном у Чехословаччині, далі грав важкий метал. Зараз йому 72 роки, він живе в підвальному приміщенні ратуші, яку реставрує, у Бучачі. Слухає Uriah Heep. Мені здається, що його історія демонструє абсурдність умовностей. І у цьому абсурді особливо читається питання: що насправді має сенс?

 

– Що ж насправді має сенс?

 

– Це питання, відповідь на яке кожен має знайти для себе сам. Кілька днів тому ми познайомились з отцем Давидом. Він розказав власну історію, в якій не було жодного зовнішнього екшену, але почуте мене глибоко зворушило, бо все це про життєвий вибір. Він зустрічався з дівчиною, обоє мріяли про шлюб, дітей, щасливе сімейне життя. Але раптом звідкись у цій історії взявся монастир. Я намагався зрозуміти, допитувався у Давида, що трапилось? Відповідь була коротка: «Відчув поклик». Більше я не розпитував. Є речі, які пояснити іншим неможливо. Тож спершу він пішов на навчання. Саме ж навчання людину ще ні до чого не зобов’язує, можна передумати і повернутися до світського життя. Дівчина сподівалася, що він все ж таки вибере її, чекала п’ять років – стільки тривало навчання. Але Давид на п’ятому році склав вічні обітниці і отримав посвяту. Казав, що ніч перед обітницями не спав. Вона прийняла його вибір. Тепер він монах-францисканець, у неї сім’я. Час від часу вони бачаться.

 

– Розкажи про експедицію: ви знімаєте, записуєте? Чи є сценарій? Можливо, якісь опитувальники, для чистоти експерименту, так би мовити. І в чому, до речі, суть експерименту?

 

 

– Перш ніж вирушити в дорогу, ми зібрали всі свої кошти, купили обладнання, необхідне для зйомки, склали маршрут і поїхали до Чопа. Драматургію плануємо будувати на основі зібраного матеріалу – попереду ще дві третини маршруту, тобто ще багато такого, що може вплинути на твір. До роботи над концепцією залучена команда. Це і сценограф – Тереза Яковина, навчається в Берліні, і науковці, зокрема, соціолог – Вікторія Бриндза та географ Роман Лозинський, музиканти. Такий міждисциплінарний підхід допоможе глибше дослідити тему.

 

«Польову» роботу здійснюємо ми удвох із Андрієм Бучком, але з колегами на зв’язку.  Ми пройшли уже дві області: Закарпатську та Івано-Франківську, зараз – у Тернополі. Насправді, ми втратили два тижні часу через дорожню пригоду: Андрія збив п’яний мотоцикліст, в результаті чого ми зблизька познайомились з закарпатськими медиками та поліцією.

 

Суть експерименту – побачити, як змінюється наша країна з кожним населеним пунктом, зрозуміти, що є спільного між усіма нами, знайти те, що дозволить нам сприймати інших на більш глибокому рівні, ніж етнічні, релігійні чи соціальні відмінності.

 

Опитувальників немає: наша мета – засвідчувати правду. З кожною людиною ми потрапляємо у інший світ, інші процеси.

До прикладу, на Франківщині ми потрапили на вирубку лісу. Спочатку заблукали, а потім зустріли лісорубів – ті були до нас дуже гостинними, дозволили переночувати, просушити одяг, розділили з нами свої вечерю та обід. Ці люди рубали ліс середньовічним методом, тягали дерево кіньми, наче в старовину. Два дні ми з ними жили, вивчали їхній побут, як вони сплять всі на одному помості, їдять з одного казана, моляться – це був інший світ, архаїчний, я переживав якісь особливі відчуття, перебуваючи там. 

 

Особливо це цікаво в контексті порівняння: до того ми вже побували на вирубці лісу на Закарпатті. Промисловій вирубці, за якою стоять впливові люди і намагання втрутитись в яку може коштувати життя. Після того, як Андрія збив мотоцикліст, ми надовго затримались Закарпатській області. Місцевий товариш розповів нам про масштабні вирубки лісу в регіоні. Ми вирішили поїхати туди і спробувати їх зняти.

 

Ми прибули в село «Х», нас зустріли, посадили в джип з тонованими вікнами і переконливо попросили їх не відкривати. Загалом, слово, котрим можна описати наш стан, почуття і атмосферу – це слово «страх». Було справді дуже моторошно, страху додавали численні настанови бути дуже обережними, бо, мовляв, лісники – як звірі, за гроші здатні на все. Також було відчуття, ніби потрапив у «Твін Пікс»: не можеш зрозуміти, як влаштоване тут внутрішнє життя. Нас довезли джипом за 4 км до блокпоста, а далі ми пішки, прикинувшись туристами, проникли на територію держлісництва. Масштаби вирубки, лісники на дуже дорогих машинах, відрізана територія, ніби край світу.

 

Ми приїхали в неділю, плануючи познімати ввечері і наступного ранку, до початку робочого дня, щоб нас не викрили. І ось ми залишились на ніч посеред лісу, якого не існує, на території, віддаленій від людей і таких досягнень цивілізації, як мобільний зв’язок чи інтернет.  Знімали з квадрокоптера, доки не сіли батарейки. Дорогою назад поруч з нами зупинився ЗІЛ, водій запропонував підвезти. Ми все ще мали причини боятись, тому не знали, як реагувати на пропозицію, проте, не маючи вибору, погодились.

 

 

Буда автомобіля була наповнена лісорубами. Ми побачили там трудяг, замучених життям. Жінки дивились у вікно, відвернувши обличчя. Втомлені люди – пішаки в цій системі, що борються за виживання. Ми побачили лише верхівку айсберга і можемо лише здогадуватись, що за схеми там працюють.

 

Тож, якщо на гуцульській вирубці ми потрапили у якийсь прасвіт, автентичний, архаїчний, то вирубка на Закарпатті показала нам світ злочину, жаги до грошей і небезпеки.

 

– Ваша подорож з науково-мистецької експедиції має шанс перетворитись на шпигунську чи кримінально-розвідувальну.

 

– З цього приводу можу розповісти ще одну цікаву історію. Мандруючи Тернопільщиною, ми зауважили, що значна частина земельних ділянок віддана в оренду іноземним приватним підприємствам. Викуплені на певні періоди часу землі обробляються, на них вирощують ріпак, який виснажує землю так, що потім тривалий час на ній більш нічого не може рости. 

 

 

Ми були на одній з таких фірм: зайшли під приводом попити води. Нас привітно зустріли, запросили на кухню. Дізнавшись, що ми подорожуємо, нам запропонували прийняти душ та відпочити. Всередині все обладнано з комфортом, німецькі господарі дбають про людей: є можливість прати одяг, є питна вода, їдальня для персоналу. Добродушні працівники охоче пропонували нам познімати ангари, техніку, скільки зібрано врожаю. Потім ми разом з ними поїхали в поле, де відзняли жнива. Власне, завершивши зйомку, ми мали намір повернутись до них на базу переночувати, проте на той момент уже прибуло їхнє керівництво, і, як ми дізнались пізніше, працівників добряче насварили за таку гостинність. 

 

Нам траплялись іще не раз різні підприємства, діяльність яких, можливо, передбачає не дуже бережливий підхід до природніх ресурсів – люди скаржаться, проте ідуть туди працювати. Все це об’єднано основною ідею – виживання. Це те спільне, що ми спостерігаємо у всіх тих регіонах, які вже пройшли.

 

– Як реагують люди на зйомку?

 

– Багато людей соромляться говорити на камеру, бояться, що про них щось подумають – це дуже розповсюджена штука. Якщо ж йдуть на контакт, то можна помітити, як люди грають. Але бувають і дуже відверті монологи. Це найцінніше.

– А запитують, коли будете фільм показувати по телевізору?

 

– Так. Ми кажемо, що це буде фільм для кінотеатрів, бо пояснювати, що таке мультимедійний перформанс трохи складно.

 

Безперечно, не всі хочуть, щоб їх знімали, іноді ставляться з підозрою, запитують, що ми робимо, хто ми, одного разу навіть перевірили документи. Ми чесно відповідаємо, що знімаємо кіно. Радіємо, коли нас запрошують в гості, на ночівлю,  і ми маємо можливість прожити якийсь спільний час з родиною, зблизька побачити, чим вона живе. Це саме та нагода потрапити у інший світ, світ окремої людини.

 

Скажімо, в одній гуцульській родині для зйомки молода господиня Оля, 24 роки, одягла характерне весільне вбрання, в якому вона виходила заміж. Її рідні акцентували на тому, як це дорого коштує, проте це данина традиціям. Власне, із її розповіді стає зрозумілим, що традиції, суспільство тиснуть на людину, вона стає певним чином заручником умовностей. У Олі не дуже успішно склалось подружнє життя: чоловік п’є, б’є, проте більше вражає те, з якою жертовною покорою вона це сприймає: «Так мусить бути». Тобто людина приймає таке самозречення, вона не буде нічого змінювати і готова так прожити до кінця свого життя.

 

 

Закарпаття теж вразило. Я мало що знав про цей регіон: бачив колись на вокзалі людей, які їхали на заробітки і смішно розмовляли. Тому ця моя перша подорож мене вразила. Це, наче окрема країна: люди живуть за місцевим часом (година різниці з Києвом), частина має угорське громадянство, окрема тема для дослідження – контрабанда: нам розповідали історію про те, як місцеві долають кордон водою в костюмах аквалангістів, ховаючи цигарки. Але насправді вражаючим є те, що там живе багато етнічних груп, всі знаходять спільну мову і Київ особливо нікого не цікавить.

 

– Як ви знаходите місце, де зупинитись, ночівлю? Де харчуєтесь, що їсте?

 

 

–  Є люди, які допомагають і координують, знаходять «вписки» через Фейсбук. У різних областях достатньо відкритих людей, які відгукуються. А в основному ночуємо в полі або в лісі. Трохи важко було в глухих регіонах Карпат: бачили сліди ведмедів, вовків.

 

Що їмо? Маємо термос, у ньому гречку заливаємо окропом, годину вона готується. Купуємо овочі, робимо бутерброди. Загалом, ми відклали замало грошей на харчування. Коли закінчились кошти, продали steady cam  - виявилось непотрібною річчю – тепер на ці кошти харчуємось. Хоча відсутність грошей могла би перевести наш проект на якісно інший рівень. Довелось би просити їжу в людей – і це могло би бути цікаво, але такого екстріму не дуже хочеться.

 

– Що ти для себе особисто знайшов в цій подорожі?

 

– Екзистенційна фішка – в дорозі життя інтенсивніше, насиченіше. Ти скрізь є гостем. І глобально це так і є: ми – гості на цій планеті. В житті ти зустрічаєш людей і розстаєшся, і у подорожі ти знайомишся з людьми, а на ранок пакуєш рюкзак, і, найімовірніше, більше ніколи їх не побачиш. Це така пришвидшена ретроспектива життя. Ми переймаємось питаннями «Як я буду жити, не маючи власного житла?!», «Як я буду жити, не працюючи?». Працювати, безперечно, треба, але проживання в подорожі ламає певні уявлення і закостенілості про життя. Це наче тренажер, який дозволяє навчитись легше ставитись до матеріальних цінностей, позбутись страху, що помреш.  І ще, подорож – це стрибок в іншу реальність. Я уявлення не маю, як воно буде завтра, але шляху назад нема.

 

 

Підтримати проект можна тут.


comments powered by Disqus