18 серпня 2017

Євгеній Стасіневич: «Ми довго були у стані, коли література – це або треш, або скрижалі»

Євгеній Стасіневич – літературознавець, критик, лектор і радіоведучий. Platfor.ma поговорила з ним про те, за яких наших авторів дійсно не соромно, про гостру потребу в масовій літературі і постання нацреалізму, а також про профдеформацію критиків.

 

 

– Куди рухається світова література і, відповідно, її критика?

 

– Сьогодні можна помітити певні тренди, але вони різнитимуться на англо-американському, і європейському ринках. Тим паче, якщо порівнювати з Україною. Однак певні точки дотику є.

 

Всі довго мріяли про об’єднану Європу, натомість побачили спалахи націоналізму, численні «повороти вправо» − від Туреччини і США до Польщі і Франції. А в умовах, коли майбутнє стає примарним, увагу акцентують на минулому: «Де ми зробили щось не так?» Наприклад, тема Голокосту, про який Європа довгий час не писала, продовжує бути популярною, щоправда, на ній дуже часто спекулюють. Нещодавно і Перша світова стала трендом.

 

Тобто йдеться про поновлення, чи то пак конструювання історичної пам’яті. На заході цей квазі-історичний жанр ніколи не втрачав актуальності, а в Центрально-Східній Європі зі зрозумілих причин зринув саме в 90-тих: постала необхідність озвучувати репресовану історію; або ж історію репресованих. І озвучувати не лише документально, а й художньо, чим активно займалася чеська, польська, угорська літератури. Незважаючи на те, що писати про це можна вже чверть століття як, у нас щось подібне з’явилося лише наприкінці нульових – це «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

 

А якщо говорити про специфічно українські тренди, то слід зафіксувати появу такого жанру, як нацреалізм, «націоналістичний реалізм». Колись був соцреалізм, але ж він також ніякий не реалізм, а справжнісінька фантастика.

 

Нацреалізм вивертає соцреалізм в інший бік, коли умовно погане підпілля і хороші НКВДисти просто міняються місцями. «Червоний» Кокотюхи, «Залишенець. Чорний ворон» Шкляра, раніше «Солодка Даруся» Матіос. Меседж: «Всі українці хороші, а більшовики-комуністи-білогвардійці наволоч». Мета зрозуміла – хочеться поквитатися хоча б в літературі.

 

Але все має свою ціну: затрачається художня якість. До речі, подібні книжки почали з’являтися під кінець нульових, на переході від Ющенка до Януковича. Абсолютно похмурі й безнадійні часи, коли відчуття образи підсилюється, а суспільного консенсусу нема й близько. І «національно свідомі» автори беруть ініціативу в свої руки. В цьому також можна добачити функцію критики: помічати й аналізувати, як ця перша безпосередня реальність співвідноситься з другою, з реальністю мистецтва. До речі, є ще «провінційні мелодрами» з історичною підкладкою a’la Дашвар –корелят того, що крутять днями на телебаченні.

 

– Як ви ставитеся до того, коли письменник бачить себе провидцем і візіонером?

 

– Співчуваю йому… Взагалі, коли автор починає себе інтерпретувати – справи кепські. Інша річ, якщо читачі самі це бачать заднім числом, як це було у випадку з візіонерами штибу Кафки і Шульца.

 

Знаєте, віддавна існує поділ письменників на «рітерів» і «трансляторів». Останні транслюють з «горішніх сфер», такі собі медіуми, а рітери працюють з безпосередньою реальністю, переплавляють її і препарують. Я тут, певно, на боці останніх. Адже глобальним завданням літератури, поруч із розповіданням цікавих історій, є схопити дух часу, намацати нерв. А намацавши, побачити ті вікна літературних можливостей, що відкриваються. Письменники, що намагаються передбачити майбутнє, футурологи-провидці,часто помиляються на кожному кроці: світ ускладнюється щохвилини. Прогнозувати сьогодні, що станеться навіть через якихось 5 років, – справа невдячна. Тому й Орвелл, якого постійно згадують…

 

– Або Гакслі…

 

– Так, їхні антиутопії теж виявилися великою мірою нереалістичними. Співвідносячи з цими текстами навіть і російську реальність, ми розуміємо, що то дуже несхожі речі. Навіть у Китаї воно так не відбувається, можливо, у Північній Кореї є щось подібне. Але що ми знаємо про Північну Корею?Це не означає, що там скрізь добре – ні, там погано, але там не так, як змальовано в Орвелла.

 

Якщо ви «схопили» день сьогоднішній, у вас більше шансів зрозуміти, що буде далі. А коли ми сидимо у гетто своїх історичних травм і ніяк не поховаємо мерців, або ж постійно їх викопуємо і знов про них сперечаємось, то яке тут майбутнє? Ми ще й до сьогодення не дійшли.

 

Повертаючись до 90-х: з художньої літератури ми погано уявляємо, якими вони насправді були. Є окремі книжки, що розповідають про нульові, але критичної кількості нема. Так само з «десятими». Зараз завдання стало складнішим: іде війна, а у нас старі гештальти не закриті, а там може бути багато відповідей. Тому сучасним письменникам треба водночас і з минулим, і з теперішнім встигати працювати. Завдання ускладнюється. А ви кажете – майбутнє..

 

– То краще писати про злободенне чи про вічне: кохання, людські стосунки?

 

– Література – штука багатовимірна, вона має бути різною. Дуже потребуємо масової літератури, хороших трилерів, детективів, історичної белетристики, фентезі. Навіть сентиментальної прози. Читачам хочеться сильних почуттів, яких у житті бракує, а там вони є. Недарма ж така велика аудиторія в телеканалу «Україна», який вагонами жене нестравні мелодрами.

 

Масова література живить решту, вона є гумусом, і ставитися до неї зверхньо – як мінімум несерйозно і недалекоглядно. Ми надто довго перебували у стані, коли українська література – це або треш, або скрижалі, і між ними нічого не існує. Так сприймалося. Звідси й неврози.

 

Стосовно вічного чи злободенного: якщо ми подивимося на книжки, що формують світові канони, побачимо: їхні автори рідко коли писали винятково про вічне, вони писали про своє. Маннівські «Будденброки», романи Фіцджеральда, навіть Данте і Боккаччо – це ж усе про тогочасне суспільство.

 

– Шекспір...

 

– …Який багато писав саме про тогочасні англійські реалії, про тип чуттєвості. Просто у нього такі образи й колізії, що добре докладаються до інших часів, але ж ми часто дуже далекі від коректного розуміння монологу Гамлета. Шекспір уможливлює «інтерпретаційний протяг», і це вже говорить про рівень майстерності. Хоча це може бути і наслідком «високого» штукарства, як, скажімо, у Фаулза.

 

Або «Гра в бісер» Гессе – нібито «вічна» історія, але ж це реакція на війну в Європі. Гессе намагається розібратися: чи має інтелектуал право пересидіти цю бурю, а чи йому треба виходити в світ. Те, що зараз є класикою, часто писалося на злобу дня.

 

Можна навести приклади, коли книги писалися задля втіхи, але теж стали класикою. Так було зі «Швейком» Гашека, який розклеював містом оголошення, мовляв,це буде «найсмішніший роман», тобто позиціонував його як масову розважальну літературу, а книжка стала однією з емблематичних для всього ХХ століття.

 

Писати з прицілом на вічність – справа химерна; куди краще писати некон'юнктурно, писати про те, що дійсно цікавить і хвилює саме вас. А нащадки розберуться. Терапія від читання часто відбувається внаслідок великого потрясіння: треба вибити читача з зони комфорту, розповісти про нього таке, в чому він сам собі ніколи не зізнається. Коли автор нас самих із нами ж несимпатичними замирює – тоді й маємо оздоровчий ефект. Хоча опцій значно більше.

 

– Які ключові імена можна назвати зі сфери літературної критики?

 

– В 90-х – Микола Рябчук, Костянтин Москалець, який не так займався критикою, як літературознавчою есеїстикою, такі абсолютно самодостатні тексти. В нульових – Андрій Бондар, який працював у «Дзеркалі тижня», і Михайло Бриних. Був також Ігор Бондар-Терещенко, який зараз знову зринув, щоправда, читати його сьогодні як мінімум незручно, та й з міркувань внутрішньої гігієни не варто. Хоча в нашій історії є фігури й титанічного масштабу, наприклад, критик часів міжвоєнної Польщі Михайло Рудницький, блискучий еміграційний «на всі руки майстер» Юрій Шевельов, Микола Євшан. Вони й сьогодні прекрасно читаються.

 

Із відкриттям ресурсу «ЛітАкцент» у 2007 році до нього почали тягнутися критики зрізних поколінь, напевне, можна говорити про початок нової епохи: з’явився досить демократичний майданчик, на якому можна вільно публікуватися. Там були старші Євген Баран і Володимир Панченко, але поруч також писали молоді Стусенко і Коцарев.

 

– А як щодо письменників того періоду?

 

– Ми знаємо це незмінне коло в п’ять імен, яке насправді поповнюється. Андрухович, Жадан, Прохасько, Забужко й Винничук. Треба ще додати Іздрика, який відходить у нульових після книги «АМтм».

 

Це гучні імена, але є ті, які не звучать, хоча значать для процесу ніяк не менше. Скажімо, Галина Пагутяк, яка має Шевченківську премію за роман «Слуга з Добромиля». Попри те, що премії – це радше маячки на означення тенденцій, ніж якості власне текстів,тим не менш, нагородження «Слуги» − одне з найадекватніших, що хоч якось виправдало в моїх очах існування цієї премії. Роман тяжіє до жанровості і готичності, це спроба привнести в українську літературу її західні взірці, а після «барокового» Валерія Шевчука такого, по суті, ніхто й не робив. Якщо Кокотюха – «чистий» детективщик, а Ірен Роздобудько демонструє письмо мелодраматичне, то от Пагутяк не можна назвати суто жанровою письменницею: її книжки з жанру виламуються, переростають його. Взяти хоча б «Писаря Східних і Західних Воріт Притулку».

 

Згаданий Костянтин Москалець, який, окрім критики, писав також, сказати б, інтелігентно-автобіографічну імпресіоністичну прозу, про яку ми зараз мало думаємо. Це така культуроцентрична проза, «книжки про книжки».

 

Або Світлана Пиркало, яка продовжила лінію «Польових досліджень» Забужко, а за нею її вже на по-своєму підхопила Карпа. Чи Кожелянко зі своєю альтернативною історією в «Дефіляді в Москві», про яку зараз говорять в контексті Ірванцевого «Харкова 1938», куди слабшого роману. Нам цей жанр потрібен, він демонструє, що нічого випадкового не буває, що все сталося би більш-менш так само, просто в інших декораціях. І в контексті революції 1917-го, і в контексті зламу 91-го – тобто нам не завадить подібна література про часи великих сподівань і не менших поразок. Така терапія, якщо хочете.

 

Варто згадати і «Тему для медитації» Леоніда Кононовича, якого разом із творчістю Пагутяк і Москальця можна віднести до міцних «серединних» авторів. Хтось назве їх ремісниками, але це література того класу, на якій вся решта тримається; не так фундамент, бо його часто формує саме масова продукція, але добре зведені стіни. Якраз ці письменники в силу нашої культурної (не)чутливості – коли розрізняються лише чорні і білі кольори спектру, умовно література «низова» і «висока» - виявилися недостатньо осмисленими.

 

– А Курков?

 

– Куркова я бачу крізь призму «літератури на експорт». Це той автор, який вміє себе правильно продати, знає, як правильно вестернізувати свої тексти. Він, як кажуть, найпопулярніший український письменник в Європі, в англомовному світі. Якраз Курков гарно вхопив тренд «серединної літератури», коли вона достатньо насичена екшном і подієвістю, щоб було цікаво читати, але там присутня і соціальна критика, певні «великі ідеї». Західному читачу таке дуже добре заходить: він розважається і водночас пізнає невідомий «дикий» світ. Курков не та фігура, про яку я багато думаю, на нашому ринку він один з багатьох, хоча за його книжки і несоромно.

 

– Портрет гарного критика?

 

– По-перше, критика – це не критиканство, це не про «хвалити» чи «громити»; це зацікавлене вглядання. Очевидно, що легше змусити оточуючих помітити себе саме «розгромивши» книжку. Така вже людська природа – отримувати задоволення, коли когось втоптують у багнюку. Це не дуже добре говорить про людей. Але критик не має лише тицяти автора носом у його помилки. Як і не має хотіти усім подобатись.

 

Колись я вивів для себе таку формулу: масштаб критика, та й людини загалом, вимірюється здатністю щиро радіти чужим успіхам. Хай критик буде іронічним, інтелектуально провокативним чи навіть жовчним, чом би й ні, але він повинен вміти захоплюватися.

 

Гарний критик багато читає, але не істерично багато, щоб не відбити собі смакові рецептори. Не треба читати всю трешову літературу, щоб зрозуміти, як вона працює, або навпаки – тягнутися рукою лише до «високої полиці», оцінюючи з її висоти все інше.

 

Ну звісно, з висоти Вірджинії Вулф чи Жозе Сарамаго вся українська проза може виглядати нікчемною. І що це нам дасть? Варто виходити саме з контексту. Не грати безпідставно на руку авторській гордині – але й не судити все з висоти еталонного Мистецтва.

 

Врешті, має бути особиста ангажованість. Якщо не відчуваєш початкового імпульсу, якщо тебе не «пре від книжок», мабуть, не треба йти в критику. Мені пощастило:  моє хобі, яке почалося, вважаю, досить пізно, бо регулярно читати почав лише з 13 років, – це і є моя робота. Інша справа, що іноді важко читати для відпочинку, постійно оцінюєш книжку з професійної точки зору.

 

– Це до питання профдеформації, до речі...

 

– Певною мірою. Бо критика – це робота планомірна, критик в ідеалі має звітувати щотижня: що прочитав, що відбувається в літературному процесі. До того ж, він не має почуватися другим сортом, ця професія має гарно оплачуватися, бути престижною, як, скажімо, в США. З іншого боку, не слід переоцінювати свою важливість: якщо людина надумала купити книгу, вона її купить, відрадити тут вкрай важко. Щоб там Гарольд Блум не писав про «Поттера» – наклади промовисті.

 

Часто читачі йдуть до критики після гарного піару видавництв, коли книга вже у певному топі. Критики не формують списки бестселерів, такої влади у них нема, єдине – можуть посилити інтерес до авторів, які не надто розкручені. Особливо, коли пишеш щось типу «першорядна українська поетка», а читач думає: «Як це першорядна, коли я вперше про неї чую?»; йому стає ніяково за таке незнання, й одночасно в свідомості відкладається інформація. Це робиться заради доброї справи – ми не собі рейтинги наганяємо.

 

Загалом критик не може думати, що у скрутні часи є справа важливіша, ніж говорити про книжки. Не має. Може бути, що саме література – це те, чому лише й варто присвятити більшу частину життя.

 

– Є рецензії, за які вам соромно?

 

– Головне, щоб не було соромно на момент написання, а з часом всяке може бути. Та це здоровий показник росту вимог до себе, еволюції. У мене немає претензій до змісту, до думок з давніших рецензій, радше – до форми, стилістики, невиписаності. Тут скоріше треба казати не про сором, а про ніяковіння, бо я бачу, що тут можна було дотепніше сказати, яскравіше і влучніше сформулювати.

 

На те, ЯК сказати, у мене йде не менше часу, ніж на осмислення самої проблематики. Мені мої рецензії подобаються година-дві, я роблю декілька читок і відправляю редактору, а потім починається самопоїдання.

 

 

Майстерність критика полягає у тому, щоб правильно запакувати думки, які насправді виникають у більшості після прочитання.

 

Важливо написати не нудно, не допустити, щоб читач позіхав; нагнати саспенсу або вибудувати правильний контекст за подібністю до вже відомого. Особисто я намагаюся кожного разу надибати дещо інший кут зору, підібрати новий ключ:оповідний прийом, інтонацію,  а чи просто щось несподіване поставити в осердя роздумів.

 

– Які книги вас сформували?

 

– Казки, що були почуті у ранньому віці, але осмислені значно пізніше. Скажімо, Гауфф з його зображенням Сходу або нецензурований Андерсен, його «Маленький Клаус і Великий Клаус», досить жорстка історія, як і більшість казок у початкових версіях. Також був Сінкевич і Жуль Верн, його «Подорож до центру Землі»: можливості людського розуму тоді здалися безмірними. Читав багато горорів типу Діна Кунца і Стівена Кінга, останнього читаю до сих пір. Батьки навіть турбувалися через таке моє захоплення, а я заспокоював тим, що збираюся піти на хірурга. Потім передумав.

 

Вразив спосіб письма Вірджинії Вулф, навіть на тлі решти модерністів. У юнацькому віці вразило «Євангелія від Ісуса» згадуваного португальця Сарамаго, класика, який серйозно змінив традицію зсередини; це чи не найкращий роман про Христа взагалі. Етапними були Кутзеє і Борхес.

 

«Аустерліц» Вінфріда Зебальда, роман з фотографіями, в якому важко відрізнити фікшн від нон-фікшну, – велике потрясіння. Я довго не брався за нього, а коли наважився, то просто провалився в книжку. Не менш блискуча його есеїстика, рівня Мілоша.

 

Люблю всю південноамериканську школу – Фолкнера, Капоте, Стайрона, О’Коннор. Серед британців – Діккенса. Свого часу важливим був Рушді, про якого досить багато писав. Також Джуліан Барнз і Лоуренс Норфолк з його культурологічними трилерами, саме про нього кажуть: «Достоєвський, помножений на Дена Брауна». Рідним залишається Гессе: хоч у дечому, відчуваю, переріс це захоплення, але  до окремих епізодів «Гри в бісер» час від часу повертаюся.

 

Та найзначніший тектонічний зсув – відкриття Гоголя, але не співця «маленької людини», а грандіозного стиліста, який не має нічого спільного з реалізмом, от вже дійсно – еталонного письменника. Російська поезія, українська поезія – особливо Плужник і Вінграновський. Тобто все більш-менш традиційно.

 

– Чи існують вдаліші за оригінал екранізації?

 

– «Форест Гамп». Книжка геть безпорадна.

 

– Або «Хрещений батько»...

 

– Без сумніву. Маріо П'юзо – письменник третього чи четвертого ряду. «Зелена миля» − тут книжка не така добра, як фільм. Ще «Імла» за тим же Кінгом, у якого це прохідна повістина, а в Дарабонта вийшла метафізична драма. Окрім того, є конгеніальні екранізації - «Тіні забутих предків» Параджанова чи «Нафта» Андерсона. Водночас, коли намагаються «в лоб» екранізувати серйозну літературу, трапляється багато проколів. Варто шукати інші ключі, не просто покрокове втілення. Пам’ятаєте, як Содерберг зробив «Кафку»? Це ж не байопік, а суміш біографії письменника і його текстів.

 

– Коли, на вашу думку, виник попит на культурну критику?

 

– Попит насправді пропорційний кількості культурної продукції на ринку. Тому, якщо у нас зараз книговидавнича галузь «пішла в колос», то й кількість критиків мала б збільшитись. В теорії.

 

У нас це зв’язано зі зламом кінця 80-х. Попри те, що 90-ті були страшним часом, саме тоді критика почала виходити з підпілля. Пізніше щось прикре трапилось у 2000-х, адже літературної критики стало значно менше. Я багато думав про це: можливо, всі розніжилися і переситилися маслітом, а може, професія втратила свою привабливість, і гроші стало легше заробляти в політичній журналістиці і перекладами. Плюс поточна література не давала достатньої поживи для серйозних  розмов. Хоч нульові й важко назвати застійними, але вони точно не такі пишні, як наші 90-ті. Симптоматично, що «Книжник-review» закрився у 2009 році. А «десяті», які ще тривають, – це вже інша історія, інша хвиля.

 

– Так багато всього прочитавши і проаналізувавши та знаючи, якої літератури бракує, чи не плануєте написати власну книжку?

 

– Насправді не так багато прочитано, чесно. Починаю впрівати, коли думаю, скільки всього попереду. А про свою книжку.. Одна вже є – це збірка інтерв’ю «Ціна питання». Ніколи не думав, що першою буде саме така книга, але вона мені дуже дорога. Зараз в роботі спільний проект із Ростиславом Семківим, моїм вчителем, – це літературознавчий нон-фікшн, але вкрай нетиповий. Сподіваюся, під новий рік вийде. А далі хотілося б книжку есеїстики зробити – це те, чого нам дуже не вистачає, а заразом і те, що страшенно подобається особисто мені. Коли і красиво, і корисно.