6 вересня 2017

«Надія – це завжди добре»: Валентин Васянович розповідає, з чим Україна йде на Оскар

31 серпня відбулася київська прем’єра документально-ігрової стрічки «Рівень чорного» українського режисера Валентина Васяновича. Фільм про весільного фотографа Костянтина, в житті якого настає чорна смуга, національний Оскарівський комітет висунув номінантом на Оскар від України. Про німий фільм, що отримав приз ФІПРЕССІ на Одеському кінофестивалі, з Валентином порозмовляла Platfor.ma.

 

Фотографія: Глiб Губа

– Що для вас означає номінація на Оскар?

 

– Мені дуже приємно, що мій фільм вибрали. І це неочікувано для мене. Чесно кажучи, я думав, що комітет обере «Стрімголов» Марини Степанської. Навряд чи ми потрапимо до шорт-листа — про це можна тільки мріяти. Для цього потрібно, зокрема, щоби фільм брав участь у якомусь фестивалі класу А, — чого не відбулося, на жаль. В цілому я дуже спокійно до цього ставлюся.

 

– А чим ви займаєтеся нині, коли стрічка почала жити своїм окремим повноцінним життям?

 

– Я зараз працюю над сценарієм до нового фільму. Чорнова назва «Атлантида». Це фільм про деіндустріалізацію східного регіону і про те, як ці поржавілі конструкції заводів, що були збудовані по 100 років назад, падають. Як люди втрачають звичний спосіб життя, як вони мусять пристосовуватися — загинути й бути похованими під завалами, чи знайти шлях жити. Це буде дуже епічний фільм з аваріями на меткомбінатах, катастрофами, величезними масовками.

 

– А де плануєте брати гроші на фільм?

 

– Проект уже пройшов пітчинг і отримав фінансування.

 

– А чому ви не висували на пітчинг «Рівень чорного»?

 

– Я висував, він пройшов два етапи, а тоді я передумав і не довів справу до кінця. Фільм довелося би переробляти. Зрештою я вирішив знімати його за власний кошт (режисуру, зйомку, монтаж та продюсування стрічки Васянович повністю взяв на себе. – Platfor.ma). Платити довелося тільки за зведення звуку, реквізит, транспорт і подеколи — акторам. Ми знімали дуже інтимно, камерно, за таких умов і від акторів легше було отримати потрібний настрій.

 

Фотографія: Глiб Губа

– До речі, щодо інтимності. Сексуальна сцена з Катею Молчановою в машині – це до кінця постановка?

 

– Так, звичайно, постановка. Я запросив Катю, в останній момент сказав, що будемо знімати, все про себе вислухав. Катя сказала, що вона три місяці вмовляла свого чоловіка, аби він погодився на її зйомку в еротичних сценах в «Моя бабуся Фані Каплан», а я їй за 20 хвилин кажу, що ми будемо знімати еротичну сцену. «Валіку, ти що собі думаєш? У мене ж навіть вдягти нічого!» – звичайно, у нас вже все було готове: напередодні ввечері ми з Костею (головний герой і друг Валентина Васяновича. – Platfor.ma) пішли в гараж і розмітили собі цю сцену.

 

– Я подивилася «Рівень чорного» лиш кілька годин тому, тож враження дуже свіжі. Якби я почула ці два слова дорогою на зустріч з вами, то спершу би уявила людину, що постійно дряпається вгору, а потім — кульки, які вона щосили лопає. Життя — це про постійне видряпування нагору?

 

– «Рівень чорного» — це, перш за все, фільм про втрати. Втрати, котрі можуть спіткати кожного з нас. Не так вже й важливо: 50 тобі, 70 чи 25. Так стається, що ми щось втрачаємо. І ми повинні прийняти це і рухатися далі.

 

– Останній кадр я дивилася доволі напружено і в мене було відчуття, що він — головний герой — от-от зірветься й упаде. І рух далі буде неможливий.

 

– Я планував такий фінал, та вирішив усе ж не робити цього. Зрозумів, що все-таки треба дати надію герою. Хоч якусь. Попри те, що він не дуже справляється з життям… Надія – це завжди добре.

 

 

– Я би хотіла також виокремити сцену гойдання батька. Дійно прекрасна сцена. Під час її перегляду проживаєш палітру різних відчуттів, але з них одне — дуже чисте — відчуття абсолютної краси моменту.

 

– Багатьом вона припала до душі…

 

– Складно її було знімати? Зізнаюся щиро, в цьому випадку я також мала побоювання з приводу її кінця. Але врешті видихнула.

 

– Складно. Технічно — дуже складно. Я навіть думав, що нам не вдасться її відзняти того дня. Вже було повністю темно, і все спрацювало тільки завдяки високій чутливості камери. Я навіть не побачив, що за деревом стояв каскадер і палив. Це був такий дуже відомий каскадер Олександр Філатов, може знаєте. Ну ось він і подумав: усе одно темно, запалю собі. А я потім вдома переглядаю — what the fuck? — з дерева йде дим. Довелося все це замальовувати на постпродакшені.

 

– Це реальний батько реального героя. Я би хотіла розмежувати, де в стрічці документальне, і де — ігрове.

 

– Так, це реальний батько реального Кості — мого друга, фотографа. І все ж цей фільм не про Костю. Я наголошую на цьому, а він просить мене, щоби я так робив. Кості важко розмежувати його реальну участь, його життя і кіно — з цим завжди проблеми виникають.

 

Фотографія: Глiб Губа

– Тобто вас таки в стрічці більше, ніж Кості?

 

– У ній є я, є Костин темперамент. Звичайно, я не вимагав від нього, щоби він грав когось іншого. Розумію, як він поводиться, як він живе в кадрі, як проживає реальне життя. Тому там є й з мене, й з нього трохи. Це збірна історія. Я теж працював фотографом, теж знімав для глянцевих журналів років з 10. І тому мені ця кухня дуже знайома. Тож це і мій досвід, і досвід навколишнього світу. Я міг, скажімо, поїхати з Костею на зйомку, подивитися, як він працює, задокументувати собі це, а вдома, декілька разів переглядаючи, конструював власну сцену. Відштовхувався від певних рухів, настроїв, а потім запрошував зовсім інших людей. Тобто це цілковита постановка.

 

– У вашому житті мали місце події, які відобразилися у фільмі, або стали каталізаторами для втілення саме таких ідей?

 

– Мені важко про це казати, оскільки зйомки тривали дуже довго і спочатку все відбувалося без якоїсь літературної основи, без сценарію, без задумів, без розуміння, про що ти взагалі знімаєш кіно…

 

– І все ж задум зявився.

 

– Так, коли я вже зняв половину фільму — 15 чи 20 сцен з 35. З’явилося розуміння, що я знімаю кіно про самотність, кіно про втрати. Я почав рухати ці сцени на таймлайні, шукати історію, і в якийсь момент вона з’явилася. Я зрозумів, яким буде фінал. Часто ми перезнімали сцени по три рази, змінюючи їх. Тобто коли я переглядав їх під час монтажу, я розумів, що якусь сцену треба перезняти, аби вона розповідала про те, чи інше.

 

– Чому ви вирішили зробити фільм німим?

 

– Я, звичайно, розумів, що через таке рішення його будуть порівнювати з «Плем’ям». Усе ж таки в житті ми більше мовчимо, ніж розмовляємо. В житті Костя теж досить мовчазний, депресивний. Хоча буває різний. У нього дружина, дитина, батько. Він нормально заробляє. В нього все добре. Має машину.

 

– Герой теж має машину і непогано заробляє. Але в нього не все добре.

 

– Це ж і є його машина. І квартира його. І гараж його. І котик. В одній сцені вже дознімали іншого котика. В лікарні.

 

Крім того, непрофесійні актори іноді гарно себе почувають в кадрі, але тільки вони відкривають рот — магія зникає. З одного боку, я полегшив собі завдання, а з іншого — такі обмеження тебе дійсно фокусують на зображенні й породжують виклики: а чи зможеш ти без цього, чи іншого? Взагалі без нічого зроби так, щоби було цікаво і зрозуміло.

 

Фотографія: Глiб Губа

– Передостання сцена, з кульками, – єдиний момент вивільнення внутрішніх переживань: гніву, відчаю. Чому обрали саме «Океан Ельзи» для супроводу?

 

– Тому що він підійшов за ритмом. Насправді Костя танцював під Genesis. Але на Genesis важко отримати права. Та коли я почав перебирати все, що було під рукою, і натрапив на Name of Tomorrow (українською «Майже весна») «Океанів», то ритмічно вона дуже чітко одразу стала на місце. А взагалі я знав, як Костя фантастично танцює. Він тут не розкрився повністю, умови були трохи інші, та він це робить хаотично, пластично і дуже цікаво.

 

– А як народилася ця сцена?

 

– Я розумів, що мені була потрібна сцена з ювілею, бо Кості дійсно виповнювалося 50 років. Я на нього не потрапив, бо не був в Україні. Попросив друга, щоби зняв мені репортаж з дня народження. Потім я сів його переглядати і намітив собі декілька ідей для цієї сцени. По-перше, Костя показував слайди на своєму дні народженні, і я подумав, що це — непогана ідея. По-друге, я хотів показати, як Костя рухається — як він танцює. По-третє, мені треба було пояснити, що відбувається: у нього ювілей — 50 років. І маючи ці дані, я просто сконструював цю сцену.

 

Я вирішив показати частину свята, коли вже гості розійшлися, і людина знов сама, наодинці зі своїми спогадами. Костя ще раз переглядає свої слайди, потім йде згортати екран, прибирає, і бачить ці дві цифри: 5 та 0. І він просто… Дійшла душа до краю. Починає їх гамселити ногами, а потім — танцювати. Танок відчаю.

 

– Та в кінці настає весна, чи не так?

 

– Думаю, що весна. Так. Думаю, що весна… Рання. Сніг тільки пішов.