27 червня 2017

«Дякую, Києве, що повернув мене»: актриса з «Теорії Великого вибуху» про Україну

Маім Бялик, американська вчена та акторка, відома за роллю Емі Фари Фаулер у серіалі «Теорія Великого вибуху», відвідала Київ для зйомок рекламного відео, і написала на своєму ресурсі GrokNation зворушливий текст про історію власної родини, що постраждала від переслідувань євреїв під час Другої світової війни. Platfor.ma публікує його переклад.

 

 

Я щойно повернулась з України. Я провела три дні у її столиці – Києві, два з яких минули на знімальному майданчику, де я сиділа по 14 годин. Але у вільний час я досліджувала Київ і з'ясувала, що це захоплююче і красиве місто.

 

Коли мені сказали, що я зніматиму рекламний ролик у Києві, я розхвилювалась. Я безліч разів чула про політичні заворушення в новинах про Україну, але насправді знала дуже мало і мусила провести певні дослідження. Правда в тім, якщо чесно, що навіть якби моє життя залежало від цього, я не могла б знайти Київ на карті. Я б підібралась близько, але буквально не мала жодної підказки, де були ті міста, про які я чула в Україні.

 

Можливо, це не звучить аж так незвично – не знати багато про цю частину світу, оскільки американці, як правило, взагалі не розуміють, де знаходиться щось у світі – це частина нашого імперіалістського шарму! Але я напівукраїнка. І це має сенс: якщо ти частково українка, то можеш знати кілька речей про Україну. Насправді, останнього дня в Києві я з'ясувала, що місто, до якого найближче жила моя угорська бабуся перед війною, зараз є частиною української території. Тож технічно я українка на ¾. Кордони – це цікаво. Як і ідентичність.

 

 

Я ніколи не знала багато про Україну, бо моя родина звідти втекла. І все, що я знаю про Центральну та Східну Європу, поєднується зі, здебільшого, трагічними сімейними історіями, а також книгами та лекціями Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де я прослухала численні курси про Другу світову війну та єврейське населення Центральної та Східної Європи.

 

Я знаю, це звучить дещо дратівливо – чути, як я говорю про війну. І мене, і багатьох євреїв звинувачують у набридливості з нашими історіями переслідувань та зануренні в страждання і Голокост. Та ось у чому справа: життя моїх дідуся та бабусі змінилося через погроми та нацистський режим, який прагнув стерти євреїв, як і інші групи населення, з лиця землі. Цей вид геноциду не має аналогів у світовій історії. Мої дідусь та бабуся жили у часи, коли вони буквально були змушені бігти, щоб вижити. І я виросла з цим: одна бабуся не могла говорити про війну, бо починала плакати так важко, що я припиняла розпитувати; інша відмовилась від свого польського громадянства, і я усвідомила той факт, що вона виросла в Польщі, лише коли мені було 30. Мій польський дідусь не мав нічого хорошого, щоб розповісти про Польщу; він жив у переслідуваннях, бо був етнічним євреєм. Ось якою хвилюючою ця частина світу була для моєї родини; я виросла з усвідомленням, що наша ідентичність завжди була яскраво і безсумнівно єврейською – незалежно від країни, в яку ми намагалися вписатися.

 

Тож, коли я з’ясувала, що подорожуватиму до Києва, я була схвильована. Ми ж втекли звідти. Навіщо повертатись? Ми гуляли цими вулицями. Ми були громадянами. Ми внесли свій внесок. Ми їли українську їжу і розмовляли українською мовою (так само, як і ідишем, звісно) та намагались бути частиною спільноти. Міста, як-от Львів та Умань, породили деяких величних равинів та мислителів нашого народу. У певних містах євреї володіли понад 75% магазинів. А коли нацисти входили у міста, за кілька днів вони застрелили десятки тисяч євреїв, тіла яких кидали в ями, аби вони гнили.

 

Мої дідусь та бабуся жили у часи, коли вони буквально були змушені бігти, щоб вижити. І я виросла з цим: одна бабуся не могла говорити про війну, бо починала плакати так важко, що я припиняла розпитувати; інша відмовилась від свого польського громадянства, і я усвідомила той факт, що вона виросла в Польщі, лише коли мені було 30.

 

І як це – повертатись туди? Це дивне відчуття. І дивовижне, водночас.

 

Люди і смаки Києва – це неймовірна суміш «старого світу» та модерності. Чоловіки надзвичайно ввічливі та з повагою ставляться до жінок, без намагання бути мачо. Є сором’язливість і відчуття маленького містечка, навіть якщо це великий мегаполіс. Офіціанти прямі і дещо владні, але у дуже милий спосіб. Все дуже недороге і доларів тут достатньо. Київ зовсім не претензійний чи фантастичний. Це місто, в якому добре жити і, звісно ж, воно сучасне.

 

Воно католицьке (так в оригiналi, – Platfor.ma), але не таким чином, як італійські міста почуваються католицькими. Кожна вулиця в головній частині міста оточена деревами, парки і статуї скрізь. І так багато відтінків червоного, зеленого, жовтого і блакитного на будівлях, що здіймаються над скромним та розумним населенням, яке все ще страждає від тиску та гніту комунізму. Це все люди, які мають величезну віру, гордість і любов до тих самих речей, яких ми всі бажаємо – стабільність, щастя, успіх.

 

Повертаючись до Києва, міста, звідки моя родина втекла, я поверталась як американка. Як незалежна жінка. Як вчена. Як матір. Як донька. І так: як онука. Я взяла моїх дідуся та бабусю з собою до Києва – і прадідуся та прабабусю також. Я жива і моє існування – це їх спадщина. Я зроблена з їх ДНК. Я часто уявляю, котрий з моїх родичів міг співати, як я? Хто змушував людей сміятись, як це роблю я? Хто дивився на своїх синів так, як я дивлюсь на своїх? Хто стояв під хупою (це весільний балдахін) настільки закоханий, як і я, коли промовляла свої обітниці? Хто сміявся усім своїм тілом, коли щось здавалось йому смішним? Хто плакав, коли був свідком несправедливості? Хтось з моєї родини робив усі ці речі колись. І я – це усі вони зараз. Я живу для них. І я відвідую місця, звідки вони були вигнані, заради них.

 

Якщо я їду кудись, як-от в красивий Київ, я не можу впоратись із тим, щоби бути собою. Я не можу згадати те, що ми втратили тут. Ми втратили нашу мову і наші доми. Ми втратили матерів і батьків, братів і сестер. Ми втратили дітей і коханих. Вони намагалися змусити нас піти. Але вони змогли лише зігнути нас, та не зламати.

 

Я взяла моїх дідуся та бабусю з собою до Києва – і прадідуся та прабабусю також. Я жива і моє існування – це їх спадщина. Я зроблена з їх ДНК.

 

Впродовж тисяч років це було нашою історією. І я продовжу жити, знову і знову повертаючись до цих місць – я вже була в багатьох, але є ще більше – щоб показати, що ми досі тут. Колись наші предки працювали над підтримкою економіки цієї країни, хоча їм відмовляли у перевагах, які б вони мали отримати за свою працю. Тепер ми повертаємось туристами та роботодавцями і робимо свій внесок у її економіку, роблячи користь для тих, хто не був змушений втікати, щоб вижити.

 

Я знову приїду до Києва, але наступного разу приїду на довше, щоб відвідати й інші місця. Я хочу ще раз відвідати ту частину світу. Я хочу продовжити рухатись доти, доки не відвідаю усі місця, звідки вони нас прогнали. Одного дня я поїду до Львова та Умані і поїду до Мукачево і до Сувалок (Польща), до Білостоку (Польща) і до Одеси – і зроблю це з радістю та вдячністю. На ствердження простого факту, що я жива як єврейка. Як найбільший акт відплати, який я можу здійснити: акт буття в місці, яке намагалось зупинити навіть моє існування.

 

Я тут. Дякую, Києве, що повернув мене.