16 вересня 2017

Еротика, детектив, постмодерн: уривок з нового роману Юрія Винничука «Лютеція»

На цьогорічному Форумі видавців видавництво «Фоліо» презентує новий роман Юрія Винничука «Лютеція». Постмодерний світ еротики і краси з домішками містичного детективу, любовні пригоди у Львові, пошуки головним героєм історії власної родини на тлі радянської буденщини, гумор крізь пелену смутку і таємна печаль крізь усмішку – все це тільки один шар подій, що розгортаються. Platfor.ma наводить уривок з нового роману.

 

 

Життя на околиці привабливе тим, що у відчинені вікна вливається свіже повітря, просякле пахощами квітів, а увечері обов’язково діждешся несподіваних гостей. І нетлі – це просто невинні літаючі пелюстки, які водномить приклеюються до будь-якої поверхні й завмирають. А коли влітає кажан, його завше чути, він, потрапивши в ненависне царство світла, починає намотувати нервові кола, шугає зі страшною швидкістю, вигнати його просто так неможливо. Відчиненого вікна він уже не бачить. Але є сачок, я просто наставляю сачок на траєкторію його руху – і він влітає, заплутується і завмирає. Далі виношу його на балкон і випускаю, витрушуючи з сачка, інколи це триває кілька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострі, кігті теж.

 

Гірша справа з пташками, коли залітають вони – це завше стрес, бо залітають вони тихенько і непомітно, сідають на книжки десь за спиною і сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсім інших вимірах, поза цим і паралельним світом, занурений у вечірню тишу, а тут раптом: «Чікккірікккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чікккірікккк!» Гарячково роззираюся. А воно сіреньке, маленьке, нікудишнє, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривожені – не відразу й помітиш. Воно видало єдиний даний Богом йому звук, іншого воно не знає, і налякати мене, щоб я скис, не хотіло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як і я на нього.

 

 

Продовжувати писати, коли за тобою сидить живе сотворіння, готове на новий несподіваний звук, якось незатишно. Але в сачок воно не потрапляє, пурхає по кімнаті, б’ється у вікна, відчинених дверей на балкон не бачить ані при світлі, ані без світла. Урешті вдається випровадити непрохану гостю за допомогою віника. Однак мені здається, що та сама невідома мені пташка вже не раз мене провідувала, я починаю її впізнавати. А вона мене. «Чікккірікккк!» Вона щось хоче мені повідомити? Можливо, щось дуже важливе. І оте її «Чікккірікккк!» має різні модуляції. Може, вона хоче мені сказати: «Перестань! Кинь цю писанину! Глянь довкола! Який чудовий вечір! Як пахне матіола! Подивися, штурпаку, на зорі! Прислухайся до сюркоту коників і кумкання жаб! Націди собі вина, вийди на балкон і пий до зірок!» І я націджую собі вина, виходжу на балкон, п’ю до зірок, а над моєю головою, уже на даху, лунає: «Чікккірікккк!» – на здоров’я, мовляв.

 

А потім я сиджу й дивлюся на хляпку гівенця, що розповзлося. Якщо думаєте, що це моє гівенце, то помиляєтеся, бо це не моє гівенце. На своє гівенце я б ніколи отак не дивився. Воно пташине. Ця вертихвістка, коли я її намагався вигнати, з несподіванки здуріла настільки, що ледь не розбилася об шиби і, роблячи свої божевільні віражі, ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала мій роман, оцей самий, що я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я в обрисах того гівенця вгадую профіль знайомого поета. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу впізнав».

 

Червневий вечір. Я п’ю вино і зі смутком дивлюся на папір, який доведеться викинути, але перед тим переписати. Гівенце має кислий дух і лежить просто посеред тексту, розповзшись широкою плямою. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх, але продовжую писати, думки розлітаються, натомість вигулькує слово, яке мріє лягти на папір, слово, яким розпочинатися має найкращий вірш, і сумує той вірш за найпершим словом, і вислизає з вуст. Але слово те не впокорюється доки не з’являються наступні слова, бо чому воно мусить бути першим, коли нема всіх наступних, а вони згурдилися десь у піднебінні, збилися в купу, я відчуваю їхній смак, але крізь зуби вони не пролазять, застрягають, як шматочки м’яса, єдиний спосіб їх вигнати на світ – виполокати вином. У кімнаті темніє, місяць приходить на допомогу й малює на дзеркалі губною помадою свої версії слів, заплутуючи мене остаточно, бо слів цих насправді не існує, це привиди слів. А відтак я знову хляю й відчуваю, як мені стає себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любові до людства. Але сьогодні ця віра розвіялась.

 

У мене за хатою панують джунглі Бірми. Попри паркан ростуть порічки, малини й вишні, а так – лопухи, лобода, кропива – одна жалива, друга ні, червоні й лілові маки, незабудки рожеві й блакитні, будяки, бузина і ще бозна-що. Але це все таке прекрасне – бувало, вийдеш у ті джунглі, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повітряній подушці, розквітлі будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять...

 

Таким був доволі темний період у моєму житті, коли бабла не було. Цей період був не надто довгим, якихось два місяці, бо я заліз із головою в писанину й ніде не рипався, а для того, аби заробити копійку, треба було витратити певний час – позичити в сусідки гроші, поїхати на трасу, закупити в поляків сорочки й джинси, здати їх в ресторані офіціантові, повернути позичку сусідці й далі жити на зароблені кошти. Але відірватися від писанини я не міг, я знав – щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсію той настрій, який потім доведеться мозольно відтворювати, а тому харчувався ягодами й топінамбуром, що ріс в мене, як на цілині. Грошей вистачало лише на хліб і молоко. Та час від часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон мені відімкнули через те, що ліньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, і звідти сипонули цілі жмені копійок, які я гарячково почав визбирувати з землі. Потім я гупнув ще раз – і вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летіли в порох. Свідків цього гріха не було, і я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що мені треба було кудись телефонувати. Копійок назбиралося понад п’ятнадцять карбованців, цілий скарб, якщо врахувати, що хліб і молоко тоді коштували копійки. Але я міг ще собі дозволити й плавлені сирки, і картоплю за двадцять копійок кілограм, а до неї – ех, як гуляти, то гуляти! – двісті грамів масла за два карбованці.

 

Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львівського ката, який завершу значно пізніше. Час від часу я відривався від роботи, виходив у садок і прогулювався своїми джунглями, і от саме у тих джунглях я натрапив на старе відро, а у відрі було дванадцять яєць. Вони лежали на купці сіна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцінила, мабуть, усю вагомість моєї писанини. Я раптом опинився серед Господніх улюбленців-равликів, для яких Він будує хати. І ось я теж улюбленець – мені Він присилає яйця. Що може бути природнішим? Адже якби Він мені посилав ковбасу, це викликало б підозри, хтозна, чи я б ще наважився її їсти, але яйця – це те, що в голодній уяві людини на безлюдному острові з’являється поперед усього. А я ж і є на безлюдному острові, моя хата – безлюдний острів серед безмежного зеленого лугу, яким є Світ, де пасуться вічно голодні отари Смерті. Тут лише я, молі, павуки і привид маленького котика, який то з’являється на полиці з книжками або в шухляді, то зникає, і тільки чути інколи його далекий несміливий нявкіт.

 

 

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав яєчню з чотирьох яєць, накришивши до неї кропиви і лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути система. Бо Господь – це і є найдосконаліша і найсистемніша системна система. І коли Він бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обійти мене боком. Бо що мені один день?» І пішов я знову в ті джунглі, і розхилив трави похилі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так піде на спад, то недовго радість раювала! Але всі наступні дні було й далі по три яйця. Видно, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів, а щодня Бозя мені посилає іно по три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.