24 травня 2017

Письменник Маркіян Камиш: «Чорнобильська зона просто створена для літератури»

На Книжковому Арсеналі відбувся спецпроект «Обмін речовин» Ірини Славінської, у якому зокрема взяв участь письменник Маркіян Камиш. Platfor.ma скористалась випадком, щоб поговорити з ним про новий роман «Чормет», який виходить у видавництві «Нора-друк» восени цього року, самотність в Зоні, несподівані зустрічі, про причини тяжіння людей до Чорнобилю і те, що таке справжнє мистецтво.

 

Фотографія: Євген Мадатов

Уперше я пішов у Зону в 2010, матеріали почав збирати у 2009, а темою зацікавився ще у 2008 році. До того я довго мучився зі своїм першим романом, хоча таки випустив його самвидавом, накладом п’ятдесят примірників в чому мені серйозно допоміг мій друг, археолог Антон Панікарський. Роман мав назву «Ігорна зона». Там було про Крим, який взимку перетворюється на ще одну безлюдну Зону відчуження. В ньому я змоделював ситуацію: що було би, якби всі казино України перенесли у Прип’ять. Приблизно тоді я й усвідомив, що це найкрутіше місце на планеті.

 

 

Я почав писати, але вже після двох сторінок стало зрозуміло: я нічогісінько про це місце не знаю і текст виходить прикрий. Вже за рік я йшов туди з бажанням створити свій маленький світ. Мені відразу стало зрозуміло, що це місце просто створене для літератури.

 

Якщо я пишу про фронтир, я маю бути на вістрі, бути саме там. Мені подобається кабінетна проза, але особисто мені цей метод не цікавий. Якби за останні сім років я не зробив більше сотні вилазок у Зону, то не знаю, чи влаштовувала би мене зараз моя ж писанина.

 

Моя зацикленість – не проста патологія. Це метод збирання матеріалу. Коли людина приїжджає в Зону, хай навіть не на один день, хай навіть вона йде в нелеґалку і якою б талановитою вона не була – вона не зможе відчути більшість тонкощів з першого, другого, чи навіть десятого разу. У мене є знайомий мародер, який постійно говорить: «От знаєш, я з 1995-го року в Зоні, але кожен день – щось нове». І є знайомі з Європи, які намагаються щось з цією Зоною зробити на ниві мистецтва, але особливо нічого не виходить.

 

Фотографія: Євген Мадатов

Справа ж зовсім не в Зоні, мені плювати на неї, можете обносити десятиметровим парканом і заливати її бетоном. Я про підхід до справи: у світі блоґерів та емоцій першого контакту тільки серйозне заглиблення може дати відповідний результат, не кажучи вже про результат вражаючий. Джонатан Літтелл півтора роки вивчав матеріали на тему Другої світової війни, аби створити потім «The Kindly Ones».

 

І знову ж таки: я не лише про письменників. Це стосується всіх. Наприклад, фотографів. Мій друг Женя Мадатов йде в Зону нелеґально, у повну автономку, на двадцять чотири дні. Він для цього летить з Вашингтону, аби зробити альбом нічної Зони. Саме ніч – специфікація нелегалів. Офіційних візитерів випроваджують із Зони ввечері або заганяють у чорнобильський готель. Ми ж, наприклад, полюємо на потяг вночі, витрачаємо сім годин, тільки аби зафіксувати жовту стрілу на тлі саркофагу і залізничного мосту через річку Прип’ять.

 

 

Ми мало бачимо в Зоні

Десь 80% із того, що я хочу розказати про Зону, я не можу розповідати. Це пов'язано з життям, яке там вирує. Варто мені заїкнутися, як людей відразу ж локалізують: когось звільнять, когось посадять, а когось звільнять, а потім – посадять.

 

Коли ми стикаємося в медіа з інформацією про Зону, то бачимо лише малу частину того, що там дійсно є. Нам показують тоненьку стрічку: КПП «Дитятки», трасу Київ-Чорнобиль, атомну станцію та Прип'ять. І дуже мало людей цікавляться, як там і що там.

 

В одиночних мандрівках до Зони є страх самотності. Ти приходиш у якесь село і зариваєшся туди. Там ти починаєш жити із самим собою, забуваючи про всі соціальні потреби. Ти один на один зі своїми думками. Ти починаєш говорити сам з собою, давати імена будинкам, спілкуватися з птахами. Ти дійсно відчуваєш справжнє відчуження.

 

Фотографія: Євген Мадатов

Іноді ти можеш зустріти ведмедя, а можеш людей, які пиляють метал чи збирають роги. Можеш забухати з ними, брататися або побитися. Вони потягнуть тебе в своє лігво, до своєї буржуйки, ти будеш слухати історії про те, як вони на човні переправляються із Білорусі повз місце під назвою «Гусівський пост», який не кожен, хто називає себе «інсайдером» Зони, зможе відразу показати на карті. Таке не покажуть на екскурсіях.

 

 

Поки не розтанув лід

Літературне натхнення? Уявіть собі, що в Зоні, за колючим дротом, далеко у прип’ятських болотах, у спекотний літній день, лежить собі брила льоду. Брила отого зміненого часосприйняття, яке робить мене загальмованим після тижневої автономки за колючим дротом. Я йду за тією брилою 50 км, беру її в руки і біжу назад. Чим далі від Прип’яті я тікаю, тим сильніше вона тане. Мені потрібно встигнути, поки не розтане зовсім. Поки не розтане відчуження, якого я там нахапався і мене знову не поглине з головою міська суєта. Моя проза — це лід, який не встиг розтанути. Лід, який я доніс та встиг перенести на папір.

 

Це інший формат сприйняття світу. Там мені не потрібно думати, що я домовлявся прийти на цю вечірку і на інтерв’ю, що потрібно написати колонку і похмелитися, зрештою, аби якось дійти на те інтерв’ю. В Зоні я стаю іншим.

 

Я часто вожу туди журналістів із різних країн. Як правило, вони роблять матеріали до річниці аварії. Паралельно деякі хочуть відчути себе прохаваними, щоб після повернення розповісти якимсь знайомим римським денді, які вони класні та «навіжені». Остання бірка – товар, який чудово продається, до речі. Точно як товари з приставкою «тактичний» у магазині військового спорядження. Деяких іноземців тягне атмосфера роману «Дорога» Кормака Маккарті, їм хочеться побачити подібні локації. Але якщо чесно, то мене мало цікавить, за чим саме вони туди приїжджають.

  • Фотографія: Євген Мадатов
  • Фотографія: Євген Мадатов
  • Фотографія: Євген Мадатов
  • Фотографія: Євген Мадатов
  • Фотографія: Євген Мадатов
  • Фотографія: Євген Мадатов

Бо жоден з них не йде туди за стражданнями, за мистецтвом. Щоб надихнутися, ти повинен відчути себе покинутим. Навіть якщо це не так. Ти приходиш туди, коли у тебе щось не склалося в житті, ти п'єш горілку з горла. Покинута людина у покинутому місці — це дабл. Стріляє в голову, як подвійна текіла о сьомій ранку. Саме у такій безвиході з’являлися оті речі, які мені самому у моєму ж письмі найбільше подобаються. Втім, з алкогольного дна я давно дістав всі камінчики натхнення, які тільки можна, тому зараз здебільшого пишу після вранішньої пробіжки.

 

Останні два роки у мене період активності. Я постійно даю якісь інтерв’ю, презентую книжки, пишу матеріали для ЗМІ, допомагаю своєму другові Мирославу Слабошпицькому розкручувати письменника Олеся Ульяненко.

 

Тобто я до чого: зараз я відкритий, спілкуюся, співпрацюю, читаю всі значні новинки сучасної української літератури (хоча роблю це чисто з професійного інтересу, а не з читацького, треба ж розуміти, чим там живуть і дихають мої колеги). Але до цього був період десь з 2009-го і до 2014-го, коли я писав, був у Зоні, але зовсім не світився – це мене теж перло. Я просто не вештався тусівками сучукрліту і не брав участі у міжусобійчиках літмолодняка. Нічого не маю проти, але мені це глибоко не цікаво.

 

У вересні вийде мій новий, дуже важливий для мене, текст – «Чормет». Про чорнобильських мародерів. На передньому плані там соціум та ситуації, нехарактерні для бабусь-самопоселенок із корівкою в сараї, про яких постійно знімають телесюжети. Корівка це теж добре, але мені вона не цікава. Немає в ній м'яса життя. Тільки яловичина.

 

І за два роки медіа та соціальної активності я дуже втомився. І після «Чормету» – відійду в тінь. Кудись подалі, у серце пітьми.


comments powered by Disqus