20 червня 2017

«У чому відмінність між нами і віслюками?»: вражаюча історія пакистанських носіїв-альпіністів

Бразилійка та кореянка за походженням Іара Лі – правозахисниця та директорка впливової громадської організації The Cultures of Resistance Network. Крім того, Іара є режисеркою, що відзняла вже з півдесятка фільмів на важливі теми: від конфліктів в Африці до життя дітей в Афганістані. Platfor.ma скористалась її візитом у Київ, щоб поговорити про те, як активізм об’єднує людей, та про її фільм, що розказує про непомітну працю пакистанських носіїв, які допомагають альпіністам.

 

Фотографія: facebook.com

У 1856 році учасник Великого тригонометричного дослідження Індії, лейтенант Томас Джордж Монтгомері побачив з вершини піка Харамук дві невідомі раніше вершини хребта Каракорум, які позначив на карті як К1 та К2. К1 пізніше замінила місцева назва Машербрум, а от назва К2 використовується дотепер. І змушує альпіністів насторожуватись, адже ця гора відома як важкодоступна та позначена багатьма людськими жертвами.

 

К2 (має також китайську назву Чогорі – в перекладі «велика гора») – друга за висотою вершина Землі після Джомолунгми. Знаходиться на кордоні Кашміра (тієї його частини, котра контролюється Пакистаном) і Китаю. Еверест – 8848м, К2 – 8611м. Але при цьому сходження на вершину К2 вважається технічно більш складним, аніж на Еверест: до середини 2008 року на її вершині побувало всього 284 людини, в той час як на Евересті – 3684 людини. Перше підкорення гори відбулось аж у 1954 році.

 

У червні в Києві відбулась прем’єра документальної роботи режисерки Іари Лі «К2 та невидимі помічники». Цей фільм документує непомічені зусилля пакистанських носіїв, що десятиліттями супроводжують сходження на другу найвищу гору Землі. Зазвичай, їхня праця малооплачувана, в той же час вони виконують надскладну і небезпечну роботу. На тлі захоплюючих дух пейзажів авторка зображує щоденні жертви носіїв, зазираючи у буденне життя їх та їхніх родин, відкриваючи їхню культуру, котрої не торкнулась рука глобалізації.

 

Фотографія: facebook.com

Загалом як режисерка Іара зняла кілька повнометражних документальних фільмів і низку робіт короткого метру. Ключова тема її досліджень – це конфлікти. Наприклад, останній документальний проект Іари – «Повстання Буркінабе» (2017), розказує про ненасильницький спротив у Буркіна Фасо. А у картині «Життя в очікуванні: референдум та опір у Західній Сахарі» вона досліджувала історію сорокарічного конфлікту Марокко з народом сахараві.

 

Крім того, Іара тривалий час співпрацює з Greenpeace, «Лікарями без кордонів», Amnesty International та багатьма іншими організаціями по всьому світу. А через The Cultures of Resistance Network вона сама об’єднує активістів, митців, освітян будувати більш справедливий і мирний світ через творчий спротив і ненасильницькі дії.

 

– Іаро, як виникла ідея «К2 та невидимі помічники»?

 

 

– Я планувала похід до К2 на святкування 60-ої річницю першого сходження. І одного разу мій друг просто підштовхнув мене фільмувати цей процес. Але тільки у Пакистані я насправді усвідомила, що деякі люди роблять важку роботу у альпінізмі, – і саме вони зазвичай живуть у глибокій бідності. Я захотіла розповісти цю історію як історію про права людини і привернути якомога більше уваги до їх боротьби за виживання.

 

– Як готувались до зйомок?

 

– Ну, перш за все, знаючи, що там точно не буде душу, перед 22-денною знімальною подорожжю я обрізала волосся. Насправді, підготовка була дуже ретельною, потрібно було врахувати все: від змін погодних умов до «хвороби висоти». Я взяла двох кінооператорів – до речі, мій координатор дуже через це сварився, мовляв, навіщо потрібні двоє. Але я розуміла, куди ми ідемо, тому хотіла перестрахуватись на випадок, якщо оператор захворіє, чи з ним трапиться щось інше. В результаті координатор був мені навіть вдячний, бо група весь час потерпала то від діареї, то від сонячних ударів, то ще від чогось – це було справді дуже складно.

 

У цьому контексті також важливо звернути увагу на стійкість носіїв: наприклад, ми брали окуляри, щоб захиститись від сильного сонця і, скажімо, теплий одяг від обмороження, в той час як носії страшенно потерпають без всього цього, дбаючи лише про заробіток. Ба, навіть більше: у цих умовах вони завжди залишаються у доброму гуморі. Щодень стикаючись з невимовними труднощами, носії не втрачають їхній joie de vivre (французькою це означає життєрадісніть. – Platfor.ma). Вони жартують, ніколи не відмовляються від нагоди випити чашку чаю і заспівати чи станцювати.

А живуть вони і справді важко. У родинах, зазвичай, по 7-10 дітей (контрацепція, до слова, заборонена ісламом), умов для дотримання гігієни немає, належного медичного забезпечення, можливостей освіти – практично, теж. Немає радіо і телебачення, тощо.

 

При цьому як активісти ми можемо зробити не так багато: проводимо тренінги, воркшопи, надихаємо їх відправляти дітей  до школи отримувати освіту, адже, будучи неписемними, вони не мають можливостей для жодної іншої роботи.

 

Під час інтерв’ювання був момент, котрий просто вихопив мене із реальності. Це трапилось, коли один із носіїв розпачливо вигукнув під час бесіди: «У чому відмінність між нами та ослами?!» Супроводжуючи групи роками, вони не знають жодного слова англійською, тобто немає навіть нормальної комунікації між альпіністами, носіями, керівниками груп. Відповідно, основний дохід від дорогих турів у гори осідає у туроператорів, в той час як носії працюють за $5 на день, і вони не борються за вищу плату за свій труд, оскільки між ними немає кооперації, солідарності. Кожен з них знає, що, якщо сьогодні відмовиться працювати за ці гроші, вимагаючи підвищення плати – одразу знайдеться сотня носіїв, які зголосяться працювати ще дешевше. Зрештою, часом вони буквально не в змозі комунікувати між собою, бо частина з них говорить на урду, в той час як інша – на балті.

 

Фотографія: facebook.com

 

– Особливий момент зйомок «К2 та невидимі помічники»?..

 

– Коли я лиш розпочала роботу над цим проектом, координатор сказав мені, що ми ніколи не зможемо фільмувати у пакистанських носіїв вдома, оскільки іслам взагалі забороняє жінкам зніматись. Але після місяця мандрівок і проживання з носіями, вони вирішили все ж запросити нас на чай. Разом з їхніми дружинами та дітьми вони відкрили свої серця і дозволили нам знімати їхні особисті історії про стійкість перед лицем страждань.

 

– Грег Мортенсон – філантроп, співзасновник Інституту Центральної Азії, побудував понад сотню шкіл у Пакистані та Афганістані (також є автором бестселера «Три чашки чаю», проданого накладом понад 7 млн екземплярів). Кілька років тому були заяви про непрозорість його діяльності, нецільове використання коштів і таке інше. Можливо, побувавши безпосередньо у тих краях, ви маєте більше інформації. Чи існують ці школи насправді?

 

– Я не маю такої інформації. Можу лише сказати, що Пакистан – це дуже непросте середовище для ведення бізнесу: Талібан регулярно організовує теракти, та й у цілому радикальний іслам досить розповсюджений. Я не знаю напевно, але припускаю, що Грег Мортенсон був зосереджений, скажімо, на будівництві шкіл, створював каркаси, але не мав ресурсів для їх наповнення: вчителів, навичок менеджменту і так далі. Це дуже складна територія. На жаль, пакистанський уряд не сприяє діяльності тих міжнародних громадських організацій, які приходять допомогти.

 

– Ви зняли фільм, зробили важливу роботу – на цьому можна було б зупинитись. Проте, ви так само активно працюєте як правозахисниця. Як виникла The Cultures of Resistance Network?

 

– Коли кілька років тому я знімала афганських біженців, мені врізався у свідомість такий момент – хтось із біженців звернувся до мене зі словами: «Нас щодень знімають, а який у цьому сенс? Нічого не міняється!» Ці слова змусили мене замислитись – у них була правда. Врешті це привело мене до думки, що документувати та розповідати про проблему недостатньо, потрібно вести діяльність на різних рівнях. Тоді я запровадила нові напрямки у своєму проекті, які спрямовані на поширення освіти, створенні мистецьких акцій тощо.

 

На сьогодні це п’ять масштабних проектів: Make art not war – центри співпраці з художниками-новаторами, Sustainitability not war – підтримка груп, сфокусованих на екології та пропагуванні здорової їжі і здорової планети; Human rights not war – захист організацій, що працюють на поширення правової справедливості по всьому світу; Education not war – створює можливості освіти для соціально-незахищених верств населення світу. Urgent Action – об’єднує людей, зацікавлених у кампаніях із соціальної справедливості, вирішення таких питань, як права корінних народів, екологічні проблеми, і багато інших.

 

– Минулого року ви були серед номінантів на престижному Arpa International Film Festival – що це означає для вас особисто?

 

– Дуже почесно привезти фільм із далекого Пакистану до аудиторії Лос-Анджелесу. Багато американців вважають, що Пакистан – погана країна, сповнена терористів, що там живуть тільки небезпечні люди. Однак мій фільм показує іншу сторону країни, фокусуючись на стійкості людей та красі навколишнього середовища. Віддаленість пакистанських сіл від світу цивілізації дозволяє зберегти їх культуру у дійсно чистому й невинному вигляді.

 


comments powered by Disqus