4 травня 2017

«Кожен хірург має внутрішнє кладовище – пацієнтів, яких втратив»: видатний нейрохірург про життя

Генрі Марш кинув навчання в Оксфорді для того, щоб стати нейрохірургом. Пройшло близько 50 років, і він став одним з провідних спеціалістів у своїй галузі. Його роман «Історії про життя, смерть та нейрохірургію» виявився бестселером. Марш вже понад 25 років приїжджає до України, щоб тренувати тутешніх лікарів та розвивати місцеву систему охорони здоров’я. Під час чергового візиту до Львова він розказав про те, як особливості людського мозку перетворюють професіоналів на лузерів, як з цим боротися та чому просто зараз ваш мозок дурить вас. Platfor.ma публікує найцікавіше.

 

Фотографія: Яна Проценко

 

Я не запам’ятовую хороших результатів своєї роботи, тільки погані. Кожен хірург має внутрішнє кладовище – пацієнтів, яких він втратив через допущені під час роботи помилки. Специфіка моєї роботи полягає в тому, що за мої помилки платять мої пацієнти та їхні родини. Я це прекрасно розумію.

 

Моєю найбільшою професійною помилкою було не просити про допомогу. Деколи я не знав, як вирішити проблему, але з якихось причин не просив поради колег. У результаті я завжди приймав неправильне рішення. Цієї помилки я припускався найчастіше. Звичайно, хірурги мають бути сміливими та вольовими, не можна просто посеред операції почати бігати по палаті і кричати «Допоможіть!» Але зараз, коли я вже майже закінчив свою кар’єру, я помітив, що питаю думку колег просто постійно.

 

Щоб навчитися робити операцію, треба три місяці. Щоб зрозуміти, коли її необхідно зробити, треба три роки. Щоб знати, коли операція непотрібна, треба 30 років.

 

Ленін називав європейських соціалістів «корисними дурниками». В мене таке відчуття, що я послужив Україні як «корисний дурник». Я багато помилявся під час праці в Україні, але все ж таки відчуваю, що невеликий внесок в розвиток української медицини я зробив.

 

Мені дуже не подобається слово «благодійний», але, по суті, мої поїздки до України були такими. Хоча мені тут так подобається, наче найбільше користі від цих поїздок отримав я, а не мої тутешні колеги.

 

 

Про сприйняття життя

Якби я зустрівся з молодим собою, я б порадив собі вивчити ще одну мову. Я єдиний в своїй сім’ї, хто не говорить німецькою. Я можу читати французькою, але мені дуже соромно це робити. Це звучить так жахливо, наче я вбиваю найпрекраснішу мову у світі.

 

Коли я думаю про те, чому полишив навчання в Оксфорді на економіці і пішов навчатися медицині, я бачу багато причин. Я мав нещасливе кохання, і мав через це тікати з Оксфорда; я бунтував проти свого батька; я був молодим і хотів самостійно побудувати кар’єру. Коли ми думаємо про наше минуле, нам здається, що ми бачимо причину і наслідок, але часто вони не відповідають дійсності. Це нормально, самообман дуже важлива частина процесу людського мислення.

 

Наші рішення не є раціональними. Нам здається, що ми прийняли їх самостійно, хоча насправді нами керували наші емоції та почуття, а вони перебувають поза контролем нашої свідомості. Дослідження показали, що активність в деяких зонах головного мозку починається ще перед тим, як ми приймаємо рішення. Тому, чим старшим я стаю, тим менше я вірю у волю. Ми – це наш мозок.

 

Коли я вивчився на лікаря, я не був впевнений, ким конкретно хочу бути. Але одного разу я випадково потрапив на операцію на мозку і одразу ж зрозумів, що це моє. Це дуже схоже на кохання та одруження – треба зустріти правильну людину в правильний час.

 

Смерть мене зовсім не непокоїть, а от процес помирання – так. Він може бути дуже неприємним. Тому я підтримую евтаназію. Як на мене, це ознака цивілізованого суспільства – дати людині обирати самій, коли і як вона хоча померти.

 

 

Про медичні реформи та прогрес

Важливим елементом успішної медичної системи є ефективна робота в командах. Для того, щоб лікарі робили менше помилок, їхні колеги мають більше їх критикувати. Ми відходимо від сприйняття лікарів як осяйних геніїв на кшталт Мікеланджело чи Бетховена, яке було притаманне медицині 50 років тому. В Україні ця зміна сприйняття також відбувається в командах лікарів молодшого покоління.

 

Великою проблемою в таких країнах як Пакістан чи Непал є те, що тамтешні пацієнти через погану освіченість не розуміють смертельних ризиків лікування. Тому  лікарям часто погрожують після неуспішних операцій. В Пакистані за останні 3-4 роки через це було вбито більше 500 лікарів.

 

Важливо, щоб між лікарями була не конкуренція, а кооперація. З цим дуже складно в бідніших країнах, бо лікарям платять занадто мало, тому вони змушені змагатися за гроші. Це дуже негативно впливає на якість прийняття лікарських рішень. Лікар завжди думає про те, скільки може заробити, замість того, що буде ліпше для пацієнта.

 

Найголовніший аспект прогресу в сфері медицини – це розуміння, коли треба зупинити лікування. У західних країнах витрати на лікування людей, старших за 60 років, у багато разів перевищують витрати на молодших пацієнтів. Але ми всі рано чи пізно маємо померти. Можна витратити весь державний бюджет на медицину, і все населення держави в результаті все одно помре.

 

Мозок занадто складний механізм, і ми дуже мало знаємо про нього. Ми ще навіть не почали розуміти, як працює людська свідомість. Наше мислення, в основному, побудоване на емоціях та відчуттях. Тому я дуже скептично ставлюся до ідеї, що свідомість людини можна завантажити у комп’ютер.

 

А взагалі весь прогрес в нейрохірургії направлений на те, щоб зробити її непотрібною.

 

Наш мозок розвивався, коли люди жили в невеликих групах мисливців чи збиральників, і з того часу він особливо не змінився. При цьому порівняння розмірів мозку людини та приматів показують, що є пряме співвідношення між оптимальною кількістю особин у спільноті та розміром неокортексу – відносно нової частини мозку, яка розвинулась за останні 5 млн років. Горили живуть в групах до 40 особин, бабуїни – до 25, шимпанзе – до 50. Розрахунки показують, що людська група має налічувати не більше 150 осіб.

 

Британський антрополог Робін Данбар популяризував цю теорію і досліджував актуальність цієї цифри в сучасному світі, де люди живуть у спільнотах з кількома тисячами членів. Згідно з ним, 150 людей – це межа пізнання. В спільноті з такою кількістю членів кожен знатиме і розумітиме стосунки між усіма ними. Якщо кількість людей в спільноті збільшується, рівність між ними пропадає.

 

Первісні громади були побудовані на вільному знанні – всі знали все. В більших групах знання розподіляється нерівномірно. Люди, які отримують владу, намагаються скоротити доступ до знання, адже знання – це сила. Ви можете перевірити, чи працює ліміт пізнання в сучасному світі самостійно. Для цього вам достатньо поглянути на кількість контактів у вас в телефоні або друзів (яких ви справді знаєте) на Фейсбуці – їх буде близько 150. Навіть підрозділи в армії сформовані на основі цієї цифри.

 

 

Мозок для помилок

Ми запрограмовані на те, щоб неправильно розуміти деякі речі. Канеман та Тверський довели, що люди постійно піддаються когнітивним викривленням. Найчастіше це стається тоді, коли вони приймають рішення в умовах невизначеності. Наш мозок розвинувся в африканській савані. Для того, щоб вижити під час непередбачуваних ситуацій, він створив спосіб швидкого прийняття рішень і побудував для цього так звані «короткі шляхи». Канеман та Тверський назвали їх Системою 1, на противагу якій існує Система 2. Система 1 відповідає за миттєве прийняття рішень. Нею ви користуєтесь, коли пишете, або вирішуєте прості побутові завдання, як 2+2. Використання Системи 2 навпаки побудовано на глибоких роздумах. Для того, щоб продемонструвати роботу системи 1 і системи 2, можна спробувати вирішити цю просту задачку:

 

М’ячик та бейсбольна бита разом коштують 1 долар та 10 центів. Бита коштує на один доллар більше, ніж м’ячик.

Скільки коштує м’ячик (пересуньте слайдер, щоб дізнатись відповідь)?

 

Система 1 витрачає менше енергії, тому людський мозок надає їй перевагу у більшості повсякденних ситуацій. В африканській савані, де людям треба було приймати швидкі рішення, під час, наприклад, нападу лева, Система 1 була незамінною. Але у сучасному світі через неї ми дуже часто помиляємося. До того ж на прийняття рішення також впливає спосіб, за допомогою якого людина отримує інформацію.

 

Небезпека влади

Девід Овен був неврологом, який працював міністром закордонних справ у Великій Британії. Після своєї відставки разом з психологом Девідсоном вони досліджували зарозумілість політиків як психологічний розлад, який урядовці можуть набути за успішної кар’єри. Таких політиків можна виявити за кількома ознаками. Вони використовують владу для самовихваляння, одержимі своїм іміджем, втрачають зв’язок з реальністю, говорять як пророки та інше. Девідсон досліджував наявність цих ознак у двох відомих британських політиків – Маргарет Тетчер та Тоні Блера. Обидвоє були дуже успішними, але через набуту самозакоханість оточили себе людьми, які не вказували їм на помилки. В результаті їхні політичні кар’єри були зруйновані.

 

Праці Канемана та Овена запевнили мене, що інші люди завжди бачать ваші помилки набагато ліпше, ніж ви самі, адже їхні когнітивні викривлення обов’язково відрізняються від ваших. Але ніхто не любить критики, хоча це один з найважливих елементів пізнання. Хірурги схожі на політиків в тому сенсі, що вони мають владу над життям людей. Але проблема як перших, так і других полягає в тому, що нас майже ніхто не критикує. І через це ми часто помиляємося. Трошки парадоксально, але успіх некорисний для людей. Він робить їх занадто самовпевненими.

 

Влада корумпує людей, а абсолютна влада корумпує їх абсолютно. Сенс демократії в тому, щоб не дозволяти політикам корумпувати владу, адже через це навіть найліпші з них ризикують стати зарозумілими. Найважливіша функція демократичних виборів – це утримання політиків від тотальної самовпевненості. Але для того, щоб провести такі вибори, необхідні верховенство права та незалежна пресса, яка буде інформувати народ та критикувати політиків. На жаль, ми не живемо в ідеальному світі, тому через цю потребу маємо побічний ефект у вигляді жовтої преси. Але це ціна, яку ми маємо заплатити для того, щоб свобода слова існувала.