20 березня 2017

Місце для міста: як ентузіасти несуть сучасну культуру в маленькі населені пункти України

В Україні існує декілька громадських проектів, які намагаються розвивати культуру не тільки у великих містах. Серед них і об’єднання Де Не Де, в рамках якого митці і куратори їздять по різним маленьким населенним пунктам, аби допомагати створювати місця і події, в яких люди можуть спілкуватись і дізнаватись щось нове. Platfor.ma розповідає про те, чому це важливо.

 

Фотографія: DE NE DE

Зараз на Донбасі бум культурних ініціатив: кіноклуби, лекторії, фестивалі. Але мистецька ініціатива Де Не Де вирішила сконцентруватись на мистецтві, бібліотеках і музеях. У її учасників немає прив’язки до місця: вони подорожують у різні куточки України, досліджуючи публічні простори та методи декомунізації. До кінця березня в них проект у Лисичанську, далі вирушать у Переяслав-Хмельницький.

 

Навіщо вони це роблять? Кажуть: аби Схід знав про Захід, Північ про Південь і навпаки. Аби нарешті відбулась децентралізація культурних подій. Аби стало не важливо: виставка українських митців у Києві чи у Переяславі. І нарешті усі зрозуміли що культура справді допомагає порозумітися.

 

Де Не Де, аби не вдома

Історія мистецької ініціативи почалась у 2015 році з вінницької культурно-мистецької резиденції «Над Богом» – назва відсилає до історичної назви річки Південний Буг. Тоді цей проект зібрав культурну спільноту для обговорення теми декомунізації та ролі культурних ініціатив і публічного простору.

 

На назву Де Не Де всіх надихнула робота Олександра Єльцина. «Над богом» проводився у занедбаному кінотеатрі, який колись називався «Росія». Назву колись зняли, але нової не вигадали. Художник прикріпив «Де» на фасад, ніби запитуючи: «Де назва?» Потім інший учасник ініціативи та художник Володимир Воротньов створив транспарант «ДЕКОМУНІЗАЩО» для виставки «Де Не Де: декомунізаційні процеси в Україні очима сучасних художників», що проходила у січні 2016 року у Києві. А підсумовує логічний ряд ще одна учасниця Ольга Гончар: «Ми то там, то сям, методики нема. тому й виникло Де Не Де». Дійсно, чіткої методики експедицій у колективу немає. «Яка тут може бути методика, – знизають плечами митці. – Це ж мистецтво, а мистецтво у нашому випадку – це комунікація та привернення уваги».

 

Після десятиденного «Над Богом» до себе запросили Маріуполь, Сєвєродонецьк та Слов'янськ, де митці проводили воркшоп з питань декомунізації та використання публічного простору. «На Сході відбувся тектонічний зсув у свідомості населення – це було помітно, наприклад, в Слов'янську. Хтось з місцевих під час воркшопу сказав: “Не надо нас жалеть – у нас жизнь только начинается”. Війна переключила їх оптику, вони почали по іншому дивитись на своє місто і локальну культуру», – розповідає учасниця Де Не Де Євгенія Моляр.

 

Вирішальна експедиція була в Лубни Полтавської області. Учасники їхали подивитись на клуб з величезною мозаїкою, що підлягала декомунізації. Після цього митці зрозуміли, що пам'ятки мистецтва криються у населених пунктах різного масштабу, а не тільки в обласних центрах. У підсумку вирішили вирушати не у великі міста, а саме у містечка, села, досліджувати їх на наявність публічних просторів, дивитись, як загалом проходить декомунізація.

 

Фотографія: DE NE DE

«Під час експедицій обов'язково заходимо в краєзнавчий музей, адже де ще можна дізнатися якнайбільше про історію краю, але в основному там представлена радянська історія краю, – та контактуємо з місцевим населенням», – розповідає Оля. – Коли приїздимо на Схід і здійснюємо свої проекти, то часто чуємо щось типу “А где вы были раньше?”. Але хочеться запитати те саме: чому ви не приїжджали до нас? Тобто спитати: “А де були ви?”. Звісно, ми переживали і боялися бути незрозумілими, вороже сприйнятими, переживали, що на наші події прийде лише п’ять людей. От і утворилась культурна прірва, недокомунікація. По суті, ми мало знали один про одного, а знання, які були, отримували з медіа. У організаторів є боязнь перед пустими залами, якщо на твою подію не прийшло 200-300 відвідувачів, то це начебто провал. Але згодом стало ясно,що коли на показ і обговорення фільму “Сірі коні” Миколи Рідного (український художник, учасник Венеційської бієнале 2013, 2015 років, – Platfor.ma) у Рубіжному приходять 15 людей, і він приїздить заради них – це вже перемога. Де Не Де – це про те, що потрібно їздити, знайомитись. Сідати на вихідних в електричку і їхати в Лубни чи Шостку».

 

Так вони і роблять. Їздять в експедиції у різні куточки України, де досліджують не тільки публічні простори, а й знаходять пам’ятки мистецтва чи історії. Колись планують видати великий путівник. Але є у Де Не Де й ще один напрямок – це робота з сучасним мистецтвом та вже існуючим контекстом.

 

Здесьисейчанск

«Музей відкрито на ремонт» – це проект у краєзнавчих музеях Слов’янська та Лисичанська, який розпочали в листопаді 2016. Мета – реорганізація цих установ, яка складалась з чотирьох компонентів: комунікації і піару, сучасної техніки, воркшопів з інших музеїв та сучасного мистецтва. Цей проект допомагає архаїчним краєзнавчим музеям перетворюватись на центри сучасного мистецтва та дослідницькі інституції.

 

У Слов'янську на базі музею працювали художники Анна Сорокова та Тарас Ковач. Їх проект – дослідження історії міста через кераміку, бо колись саме вона була головним промислом. Але після війни ця сфера зазнала краху, адже було втрачено російський ринок збуту. Економічного колапсу зазнали й три міста: Рубіжне, Лисичанськ та Сєвєродонецьк. У 30-х роках ХХ сторіччя через запуск заводу «Азот» їх мали об’єднати у одне місто – Світлоград. Але замість цього утворився своєрідний «трикутник смерті». Через хімічний промисел екологія краю значно погіршилась: місцеві згадують і кислотні дощі, і мертву рибу у річках. Та коли промисловість почала занепадати, то природа почала відновлювались: у гаї повернулись птахи, а у річках знову з'явилась риба.

  • Фотографія: Музей відкрито на ремонт. Лисичанськ
  • Фотографія: Музей відкрито на ремонт. Лисичанськ
  • Фотографія: Музей відкрито на ремонт. Лисичанськ
  • Фотографія: Музей відкрито на ремонт. Лисичанськ
  • Фотографія: Музей відкрито на ремонт. Лисичанськ

Урбаністична утопія і нові методи роботи у музеї – це головні теми виставки «Музей міста Світлоград». Проект розпочався за ініціативою Олександра Долгого, художника, який народився у Лисичанську. Його сприйняття у цій альтернативній, утопічній лінії історії – це насамперед спільнота людей, які живуть і працюють у цьому місті, несуть його і відтворюють будь-де. Кожен публічний простір є комплексним, збалансованим підприємством, що працює цілодобово.

 

У Лисичанську близько 30 митців, серед яких Микита Кадан, Жанна Кадирова, Аліна Якубенко, Ксенія Гнилицька та інші, створили свою утопію – Світлоград. В їх уявленні це місто могло стати другим Берліном, куди б з’їжджались митці з усього світу, аби творити та жити. Володимир Воротньов вигадав назву Здесьисейчанск. «Музейники давали нам повну свободу творчості. А ми намагались якомога більше їх залучити, щоб це не був суто наш проект. Важливою була тісна колаборація з музеєм», – розповідає Євгенія Моляр. Увесь проект супроводжували майстер-класи, воркшопи від музейників з усієї країни, кінопокази та Artist Talk. Останнє – це формат обговорень, коли художник  розповідає про свої роботи, показує їх та осмислює разом зі слухачами. «Це дуже вдалий формат, бо сучасне концептуальне мистецтво не завжди легко сприймається і потребує сил, щоб його зрозуміти», – пояснює Євгенія.

 

Здобули?

Подібними проектами Де Не Де показують, що можна втілювати цікаві проекти не тільки у великих містах. Що в маленьких населених пунктах є з ким і з чим працювати. Наприклад, більшість культурних проектів їдуть в сусідній Сєвєродонецьк, який зараз є офіційним центром Луганської області, а до Лисичанська не доїжджають. Під час експедиції до Сєвєродонецька у лютому 2016 до учасників проекту підійшла переселенка з Луганська, яка розповіла про цю проблему. Після цього Де Не Де і вирішили, що наступний проект точно буде в сусідньому місті.

 

Фотографія: DE NE DE

«Дуже приємно, що всі говорять про децентралізацію культурних проектів, але досі у підсумках року ЗМІ немає регіональних подій, хоча відбувається дійсно багато. Ми намагаємось, щоб наша “денедешна” нога ступила де могла, а де не могла – поділилась контактами», – усміхається Ольга. – Багатьох представників медіа ми запрошували на відкриття виставки в Лисичанськ, однак журналістам цікаво робити матеріали тільки про фронт, а не про те, як під час війни живуть прості люди».

 

На Сході зараз багато культурних та соціальних ініціатив, але майже всі вони втілені завдяки іноземним фондам. В основному це різноманітні простори та хаби, в яких проходять кіноклуби, фестивалі і лекторії. Але є й інші установи, які мають робити подібні ж речі: це музеї. Однак у держави грошей на них зараз немає. «Музеї – це те, що залишиться при будь-якій владі. Була така інформація, що Л/ДНР зараз працюють з музеями, які вони собі “віджали”. Там зробили ремонти, підняли зарплати – бо це частина державної пропаганди. Наша влада теж намагається щось робити на звільнених територіях, але пройшло вже три роки, а в Лисичанську, наприклад, тільки-тільки відкрили кінотеатр, який не працював від початку війни».

 

Євгенія Моляр вважає, що музеї мають працювати не тільки з минулим, але й сучасним та майбутнім. І це «сучасне» – і війна теж. При цьому українські художники готові до співпраці, навіть якщо за нею треба добре поїздити по країни. До Лисичанська, наприклад, приїхали 28 митців, а всього за три експедиції в проекті взяли участь більше 50 учасників.

 

Зараз мистецькі активісти поїхали в Сквиру Київської области. А наступним містом, з яким працюватимуть Де Не Де, може стати Переяслав-Хмельницький. І там є де «розійтись»: на населення у 28 тис. в місті працюють 32 музеї. 


comments powered by Disqus