10 жовтня 2017

«Постійне відчуття несправедливості»: як хлопець з креативного класу воював в АТО

Артем Чех – представник креативного класу, письменник і блогер, який після п'ятої черги мобілізації опинився в лавах української армії. Одразу після «учєбкі» новобранця відправили на передову в Луганську область. І, незважаючи на постійну напругу та небезпеку, Чех занотував, а після видав збірку есеїв – «Точка нуль» – в якій у подробицях описує тамтешні події. Журналіст Platfor.ma прочитав книгу і поговорив з її автором про труднощі, що спіткали на війні та дізнався про його думку щодо державної військової машини. Не оминули теми алкоголізму на фронті і повій, що разом з військовими жили у бліндажах.

 

 

Коли я приїхав на Донбас, то опинився в світі, який кардинально вирізнявся від того місця до якого я звик. Це регіон, де йшла справжня війна, і мені довелося в ньому перебувати, жити поруч з чоловіками, які місяцями не бачать жінок, приймати їх традиції і закони. А я людина, яка не дотична до армії і не дотична до колективу. Я завжди був одинаком. Тепер мені потрібно було стати частиною команди.

 

 

Цей світ був грубим і складним. У ньому багато своїх законів, правил, є свій жаргон і сленг. Це нагадує в'язницю. І частина людей, з якими мені доводилося стикатися, дійсно принесли ці закони зі свого тюремного минулого. Але я прийняв це і навіть взяв щось для себе.

 

Там чоловічі правила, але разом з тим, вони досить ніжні. Тебе люблять, адже ти частина єдиного колективу. Ти одиниця, яка здатна врятувати їм життя, а вони здатні врятувати тебе. Кожен із вас у будь-який момент може загинути. Але ти звикаєш до цього і ви разом співіснуєте в цьому дивному світі.

 

Багато чого залежить і від того, скільки часу ти в ньому живеш. Для мене це було десять місяців. І весь цей час пройшов у стані повної напруги. Дивишся в темряву, «зеленку», поле – і неминуче чекаєш, що звідти щось прийде або прилетить. Цілий місяць може нічого не відбуватиметься, але ти все одно чекаєш. Потім це, звісно, накладає відбиток, через який багато бійців повертаються додому з розхитаною нервовою системою.

 

Існування такого світу потрібно припинити. На вулиці ХХІ сторіччя, а в степу досі сидять чуваки з автоматами і стріляють. Це потрібно пережити і перебороти. Можливо до цього прийдуть тільки наступні покоління.

 

 

На війні ти звикаєш до війни

Крім досвіду, який сам по собі багатокомпонентний і об'ємний, я, напевно, на цій війні нічого і не придбав. Просто моє життя поділилася на До та Після. А між ними з'явився маленький проміжок часу, який я вважаю одним з найважливіших у моєму житті. Це безпосередньо Там.

 

Там ти перш за все приходиш до того, що повинен звикнути до нових умов життя. Там звикаєш до того, що тепер ти на війні. Потім миришся з думками, що ти можеш загинути. Зрештою ти не те що перестаєш боятися власної смерті, просто вона стає страшна менш за все інше. А найбільше боїшся, що помре хтось інший. І коли смерть дійсно підходила занадто близько, мені ставало дуже складно. Я почав більше цінувати життя і здоров'я моєї родини. Тому що усвідомив, наскільки легко можу їх втратити.

 

Я розчарувався в державі, державному апараті і військовій машині – в першу чергу. До мобілізації я, крім як походів до житлово-комунального господарства, жодного разу серйозно з державою не стикався. А на Донбасі я став повністю від неї залежним.

 

Спочатку я бачив хлопців-красенів з рекламних бордів, які закликали вступати до лав ЗСУ. А потім вже впритул дивився на масштаби того, як в цій самій армії все розкрадається. Бачив і несправедливість по відношенню до звичайних солдатів. Тоді мені здалося, що поняття реальності і картинки, яку нам показують, значно різняться.

 

З нами жили командири взводів і рот. Вони були простими солдатами. І не було різниці, капітан він чи лейтенант – з ними ти обідаєш з однієї кухні у таких самих умовах. Одним із таких був мій ротний, Маестро, який показав мені, що таке офіцерська честь і хто такий справжній офіцер. А були й тилові офіцери при штабі. Вони, в принципі, теж на фронті. Але умови у них трохи кращі. Адже спочатку все приходить туди, а потім вже провізія, бензин та все інше розподілялося на нас.

 

Були й майори, полковники, які більше думали не про війну, а про те, як би їм не сісти, бо вже занадто багато накрали. Хтось, банально до простоти, прийшов отримати статус учасника бойових дій, щоб далі піти в політику чи ще кудись. А хтось прикривав свою дупу з інших особистих причин.

 

 

Почуття несправедливості – ось, що я постійно відчував. Воно було на всіх рівнях.

 

 

Може зараз все і змінилося, але тоді були моменти, коли нам навіть їжу доводилося купувати за власний кошт. У штабі офіцери отримували одні харчі, а простим солдатам перепадало щось інше. І ось ти питаєш: «Хлопці, зачекайте, а чому так?» – А вони нам відповідали, що харчуються тим самим. Але ж ти все бачиш і все розумієш.

 

Фотографія: facebook.com

 

Секс, наркотики і військкомат

Під час мобілізації, особливо п'ятої і шостої черг, у військкоматах гребли всіх, кого заманеться. Ніхто не дивився навіть на те, п'є призовник чи ні. Я знав багатьох, які ще на рівні учбовок знаходилися на останніх стадіях алкоголізму. Це величезна проблема, тому що там не просто випивали чарочку і йшли спати, там реально бухали.

 

Я міг би всю книгу цілком присвятити алкоголізму в армії. Алкоголь, алкоголь – всі проблеми через алкоголь! Постійні бійки, когось порізали, комусь відрізали вухо, хтось кинув гранату, когось поранило, когось вбило – більшість причин цього – алкоголь. Але я не став розписувати весь цей трешак і залишив його в сторонці, хоча і не зміг обійти цю тему взагалі.

 

Там були й наркотики. Я це бачив. Спочатку навіть не міг у це повірити – Хлопці, ну як так? Ви ж на війні! – але людина до всього звикає. І я звик.

 

Як і скрізь, там є повії і деякі зраджують своїм дружинам саме з ними. У будь-якому випадку повія – це жінка, яка може в потрібний момент знаходитися поруч і може підтримати.

 

 

Ти півроку служиш, у тебе не було відпустки, кохану ти бачив хіба що в місті, коли виїжджав у штаб. І раптом дізнаєшся, що поруч є жінки, які не проти. Через бідність, цікавість чи авантюризм, але вона опиняється поруч і вона більш доступна.

 

 

Були випадки, коли деякі з них жили прямо в бліндажах з хлопцями. Але це точно не бізнес. Адже іноді підходили запущені жінки і пропонували відсмоктати за 30 грн. Це не ті гроші, на яких будується бізнес.

 

Утриматися від усього того я зміг більш-менш безболісно. Хоча туга за жіночою ласкою була, цього хотілося і від цього нікуди не дінешся. Але я розумів, що це не найкращі жінки, у мене є дружина, яку я кохаю і мені це просто не потрібно.

 

Алкоголь в мене теж бував, але дуже рідко і то на свята. Чому б не випити трохи вина чи пляшку пива на день народження? Тим більше точно знаєш, що після випитого будеш адекватно себе поводити, все розумієш і контролюєш.

 

За весь час я зустрів там тільки одну людину, яка не пила взагалі. Причому це було не  принципово, а просто тому, що їй не хотілося. А так пили всі, хоча це і незаконно. Просто одні випивали пляшку горілки, а інші 50 грам вина за упокій чи здоров'я.

 

Фотографія: facebook.com

 

Все, що було Там, має Там і залишитися.

Перші два дні після повернення у мене була ейфорія. Я ходив, як щеня, якого відпустили з ланцюга, а воно бігає і насолоджується життям і свободою. Я знав, що можу піти в кінотеатр, можу вийти погуляти з сином, а можу весь день грати в комп'ютерні ігри. Зрештою, я можу просто взяти і поїхати в Одесу. І мені не потрібно більше брати довідку, не потрібні чиїсь дозволи та підписи. Я можу робити все, що мені тільки заманеться.

 

 

А після у мене почалася депресія. Все було знайомим, але чомусь сильно дратувало. Наприклад, старі нові умови. Я вже звик жити в маленькому просторі, обходитися однією чашкою, яку після себе одразу ж мив. А тут я приходжу і все по-іншому. І ця іншість збивала мене з пантелику.

 

 

Але я розумів, що у мене родина, дитина і мені доведеться якось вирулювати. Все, що було там, має там і залишитися. Я не можу бути військовим тут з близькими для мене людьми. Я пішов до психолога і це давало свої результати. Але повністю проблему це не вирішувало.

 

Тоді я влаштувався на роботу, де проводив мінімум 12 годин на добу. Це художня майстерня-студія, де ми створюємо декорації для реклами. Я працюю руками і роблю те, чого ніколи раніше не робив. Робота в першу чергу допомогла пережити події на Донбасі. Зараз мені набагато легше.

 

Іноді я навіть забуваю, що колись був на війні.